18. Захар вперше поступився

СОФІЯ

Вже хапаюся за дверну ручку, як раптом чую:

— Зачекай!

Я здивовано зупиняюся та оглядаюся. А чоловік з ліжка питає:

— Що на сніданок?

— Яєчня, бекон та салат із свіжих овочів.

— Я це не їстиму, я хочу стейк із телятини з кров’ю...

— На сніданок? — перепитую я.

— На сніданок. А це можеш віднести назад і скажи Оксані Іванівні, хай приготує мені звичний мій сніданок, — суворо наказує чоловік.

Дивлюся на нього великими очима та ставлю до відома:

— Оксана Іванівна поки не працює. На кухні інший кухар... — знизую плечима і додаю: — Я можу лише Романа Вікторовича покликати...

— Не потрібно, — різко перебиває мене Захар. — Давай вже сюди свій сніданок. Але спершу допоможи сісти.

Зітхаю і трохи з острахом наближаюся до чоловіка. Мені страшно. Підійшовши до ліжка з іншого боку, зупиняюся. Налякано дивлюся на Єті, який пильно дивиться на мене. Я боюся його.

— Чого стоїш? Допоможи. Руку подай, — бурчить він.

Набираю повні легені повітря і роблю крок до чоловіка. Простягаю свою руку. Він хапається за неї та стискає з такою силою, що мені стає дуже боляче. Я розумію, що він ненавмисно, він просто намагався підтягнути своє тіло.

Стискаю жовна, бо дуже болить. Але мовчу. Хоча розумію, що потрібно попросити Діану, хай прикріплять надліжкову трапецію. Тоді Захару нічия допомога буде не потрібна. Тоді він сам сідатиме.

Нарешті Захар всівся, а я, потерши руку, зиркаю на нього.

— Захаре Володимировичу, я подам вам сніданок. Але лише в тому випадку, якщо ви справді будете снідати. Бо якщо ви відправите сніданок у політ, я прибирати не буду. Тоді я сама вас пересаджу в крісло-візок і принесу швабру.

— Хочу на то подивитися, — холодно фиркає Єті і видавлює криву посмішку.

— Дуже смішно, — фиркаю та йду по сніданок.

— Не бурчи, нестерпна. Ти знала, куди йдеш. Зрештою, я теж від тебе не в захваті.

Мовчу, бо, що ж можу іще сказати. Подаю хворому стілець для сніданку в ліжко, а тоді несу тацю. Сподіваюся, зараз не буду вся у сніданку, як учора Анастасія.

Поставивши сніданок, дивлюся на чоловіка, а він просить. Хоча це прохання більше схоже на наказ.

— Вийди та зачекай за дверима, поки я поснідаю.

Виходжу мовчки. Хай їсть, аби мене не чіпав та їжу не просипав. Ще потрібно було вікно прочинити, але хай вже буде, пізніше відчиню.

Аби не нудитися, йду до просторої вітальні на другому поверсі. Зупинившись біля вікна, дивлюся на похмурий ліс. Його краса заворожує. Тут дуже гарно.

Обіймаю себе руками і розумію, що вже скоро осінь. А там і зима не за горами. Сподіваюся, я тут затримаюся до того часу, доки пожовтіє лист. А якби ще побачити це місце засніженою зимою... Ех... Мрію. Кажуть, це не шкідливо. Але й користі від мрій теж мало. Бо насправді мені потрібно знайти постійне місце праці і отримувати хорошу заробітну плату, аби нікому в ласку не стояти. А то знову всі будуть бумкати. Як сестра, так і мати. І кидати жалюгідні подачки. Так ніби я жебрачка якась. Видихаю. І вирішую, якщо вже мені не вийде бути нормальною покоївкою для Єті, то проситиму Діану, аби залишила мене на будь-яку вакансію, лиш би у мене робота була.

Від думок відривають чиїсь кроки, обертаюся. До мене наближається Роман.

— Софіє, ти чому тут? — напружено цікавиться він.

— Бо Захар Володимирович снідає. І попросив мене зачекати за дверима, — розгублено пояснюю.

— Зрозуміло, — посміхається чоловік і просить: — Софіє, піди поклич Семена Митрофановича і йдіть снідати, я сам за своїм шурином нагляну.

Я лише згідно киваю головою і йду виконувати прохання цього чоловіка.