17. Новий день

СОФІЯ

І практично не виспалася на новому місці, але, вставши з ліжка, приводжу себе до ладу, одягаю уніформу та йду в будинок господарів.

А з голови ніяк не йде вчорашній день. Ми з Діаною прибрали кімнату її кузена. З допомогою Семена Митрофановича та Романа Вікторовича повиносили всі пляшки. Потім шурин Захара відправив нас на кухню готувати вечерю, а сам залишився з ним.

Ми швидко приготували ситну вечерю. Роман сам відніс її Захару, а коли повернувся, то заявив, що вже сьогодні було змінено охорону, а завтра в домі буде нова кухарка і поки як мінімум одна покоївка. Цього поки буде достатньо. Решту персоналу він шукатиме та ретельно відбиратиме.

Потім я була змушена розповісти, що тут трапилося в проміжок часу відтоді, коли Діана поїхала, та допоки не повернулася знову.

Видихнувши, входжу в коридор будинку і одразу чую, що на кухні і справді хтось порається. Підійшовши ближче, з цікавістю заглядаю у щілину в прочинених дверях. І, якщо чесно, я дещо спантеличена. Бо там господарює якийсь чоловік. Невже кухар — чоловік? Це якби нічого дивного, але якось незвично.

— Доброго ранку, Софіє!

Здригаюся від голосу позаду. Вирівнююся і ошелешено оглядаюся. До мене наближаються Діана та Роман.

— Доброго! — розгублено відповідаю.

— Софіє, ти чому підглядаєш? Чому на кухню не заходиш? — сміється Діана.

— Я... — розгублено кліпаю. Не маю, що сказати. Мені соромно. — Діано Павлівно, але там чоловік... — лише розгублено кидаю.

— Це новий кухар. Тож сміливо проходь. Не бійся. — сміється Роман.

Але я, навпаки, роблю крок назад і, знітившись, кидаю:

— Тільки після вас.

Діана з Романом проходять на кухню, вітаються. А потім представляють мене. Бо ж я йду позаду. Я, зніяковівши, знайомлюся з Крістіаном, чоловіком приблизно сорока п’яти років. А він одразу повідомляє:

— Софіє, ви можете нести сніданок Захару Володимировичу. — він вказує рукою на тацю.

Я лише згідно киваю та йду до таці.

— Софіє, може, спершу поснідаєш? — звертається до мене Роман.

— Ні. Спасибі! Я краще потім, разом із Семеном Митрофановичем. — відмовляюся.

Беру тацю та йду із кухні. Адже на мене тепер чекає чимало роботи. Доки не приїде новий обслуговчий персонал, я маю прибирати будинок. Звісно, мені за це будуть доплачувати. А мені зайва копійка не завадить.

Та це все дрібниці. Бо зараз у мене головне завдання — погодувати свого хворого підопічного. Щось мені страшно. Бо щось підказує, що після вчора він остаточно зненавидів мене. Але я ж нічого поганого для нього не хотіла. Та хіба йому зараз щось поясниш. Він же нікого не чує.

Підійшовши до дверей, кілька хвилин стою, а тоді, таки постукавши, входжу всередину. У спальні Захара сьогодні видно. Встигаю лише переступити поріг, як одразу чую:

— Я просив не турбувати мене.

Хмикаю і про себе відзначаю, що тут приємно пахне засобами догляду за тілом. Схоже, шурин допоміг Захару вчора помитися. Що ж, уже плюс.

А от на слова примхливого хворого кидаю:

— Доброго ранку, Захаре Володимировичу. Ставайте снідати.

— Знову ти, — шипить він і повертається до мене обличчям. Його практично не видно з-за довгого волосся та бороди. — Я казав Роману звільнити тебе.

Хмикаю і ставлю тацю на тумбу. А тоді, пильно дивлячись на чоловіка, заявляю:

— Перепрошую, Захаре Володимировичу, не знайшли поки мені заміни. Тож мусите терпіти мене. А зараз годі істерик. Вам потрібно снідати, аби набиратися сил...

— Пішла геть звідси! — волає він. — Я не хочу снідати. Ти зіпсувала мій ранок, та день заодно. Забирайся.

Мене істерика цього Єті виводить.

— Послухайте, Захаре Володимировичу, я піду. Мені байдуже. Але вам самому не соромно? Здоровий мужик у розквіті сил, а лежить тут, мов тюлень. Замість того, аби взяти себе в руки і жити це життя.

— Йди звідси, — реве він. — Я каліка. Я нічого не можу... Що ти несеш? Як вмієш?! Яке життя я можу жити? — він підсувається трохи на подушку. — Чи ти хочеш, щоб на мене всі пальцями тикали? Я інвалід.

Пильно дивлюся на чоловіка, підбираючи слова, а тоді таки висловлююся:

— А я й не заперечувала того, що ви інвалід. Але у вас світлий розум. У вас є руки, ноги. Вам давали шанси... А ви? Та ви повинні всьому світу довести, що ви все можете. Та стати кращою версією себе...

— Замовкни і забирайся. — реве Єті. — І сніданок свій забирай. І штори поверни... Негайно.

Ще з хвилину стою, а тоді холодно кидаю:

— Як вам буде завгодно, Захаре Володимировичу. Я піду, але покличу Романа Вікторовича. Бачу, у нього краще виходить з вами говорити.

Розвернувшись, йду до дверей. Не маю бажання драконити цього чоловіка чи діяти йому на нерви. І просити його теж не збираюся. Тут ще його родичі є, може, вони мають на нього кращий вплив.