16. Хвилювання Софії

СОФІЯ

Роман проходиться кімнатою і зупиняється навпроти мене. А вірніше біля гори пляшок, яку я вивалила із шафи. Він оцінює гору склотари, а тоді підіймає суворий погляд на мене.

— Софіє, невже це все було у шафі? — неприязним тоном цікавиться.

— Так, — лише розгублено кидаю. — Я витирала пил і...

— Вона бреше, — раптом заявляє Захар. — Це вона ці пляшки сюди принесла, сама.

— Захаре, замовкни. — обертається до свого шурина Роман. — Бо я з’ясую, хто стільки алкоголю приніс тобі. Чи ти гадаєш, ця крихітна дівчина могла за кілька годин принести сюди пів тони пляшок? І про камери не забудь, на них є все. — Він важко зітхає і додає: — І знаєш, навіть не це важливо, а те, що ти все це випив. Твоя жінка старається тебе звести в могилу, а ти як сліпий бовдур ведешся на це. Самому не соромно?

— Відстань... — лише відмахується Єті та повертається на бік. — Дістали всі.

Діана підходить до нас, зупиняється біля мене і здавлено кидає:

— Спасибі, Софіє. Я знала, що тут щось не так. Але Ліля заборонила нам приходити сюди. При тім що за три роки сама тут жодного разу не була. Я... — вона замовкає, хитаючи головою, і ледь не плаче.

Роман обходить купу пляшок та пригортає Діану.

— Кохана, заспокойся. Тепер я візьмуся за цю справу. Так далі тривати не може. — він пильно зиркає на мене. — Сподіваюся, Софіє, ви залишитеся з нами, а ще я хотів би почути, як ви це все виявили?

Я, знітившись, зиркаю на Захара, який закутався у ковдру і вдає, що спить, а потім переводжу погляд на Діану й питаю:

— Що, просто тут все розповідати?

Діана теж зиркає на свого кузена, а тоді переводить погляд на пляшки. Важко зітхає.

— Ні, не тут, Софійко. Але давай спочатку тут приберемо. Бо цей балаган неможливо жахливий.

Роман теж озирається довкола і переводить погляд на дружину.

— Кохана, я залишу вас тут, а сам іду проконтролюю, аби ця банда пішла звідси якнайшвидше. А ще потрібно обмежити доступ Лілі до сервера. Вона своє вже відконтролювала. А ви зберіть всі пляшки у мішки, я потім винесу. — він цілує Діану в щоку та йде.

Розгублено дивлюся йому вслід, а тоді з благанням кидаю чоловікові услід:

— Зачекайте, Романе... — замовкаю, бо не знаю, як його по батькові.

Чоловік, зупинившись, оглядається, а я, знітившись, прошу:

— Там серед персоналу дідусь такий є, Семен Митрофанович... Не звільняйте його, будь ласка. Він не при справах, йому кошти потрібні. У нього бабуся хворіє. Він конюхом працює... Він хороший.

Роман пильно дивиться на мене з хвилину, а тоді кидає:

— Добре, Софіє. — він робить паузу, а по ній додає: — Мене звати Роман Вікторович.

Я лише киваю і переводжу погляд на Діану. А вона з вдячністю дивиться на мене і пошепки зізнається:

— Я гадала, ти тут на день-два.

Криво всміхаюся та зізнаюся:

— Я взагалі думала, що до вечора. Бо якби ви не приїхали...

— Спасибі, що подзвонила. Бо якби не ти, це б продовжувалося вічність. — вона нервово ковтає і пошепки кидає: — Роман не хотів втручатися у це, він у мене адвокат та юрист... — вона зітхає. — Тому й казав, що втручатися в родинні скандали — це остання справа. Але коли почув твій дзвінок, сам проявив ініціативу. Тож я безмежно вдячна тобі.

Я ледь всміхаюся і беру сміттєвий пакет.

— Це ж добре.

— Це чудово, і навіть прекрасно, бо нарешті ця аферистка піде від Захара і залишиться з нічим. Бо Роман взявся за цю справу і факт її зради буде підтверджено, зрештою, як і всі махінації.

Посміхаюся. Не знаю чому, але я щаслива, що викрила все це. Звісно, мені страшно. Бо розумію, що весь цей колектив точно захоче помститися мені. Але, видихнувши, беруся збирати пляшки і поки стараюся не думати про те, чого може не бути.

Здивовано зиркаю на Діану, яка знімає плащ і, підійшовши до мене, теж береться допомагати.

В моїй голові хаос і дивні відчуття. Я наче зробила все правильно, але відчуття провини залишилося. Адже як-не-як, через мене стільки людей залишилися без роботи. Трохи страшно. Але ж вони всі діяли мов угрупована банда. Шукаю собі виправдання. Та це чомусь не дуже допомагає. Трохи лячно, що ці люди знайдуть мене і помстяться, хоча при цім я зробила добру справу. Не розумію, невже в всіх цих працівників взагалі немає серця... Вони ж чудово розуміли, що роблять...