15. Цікаві факти для Захара

СОФІЯ

В спальні Захара запанувала тиша, напружена та занадто хвилююча. Розумію, що мені за мою зухвалість та брехню зараз точно прилетить. Бо хтозна, на чиїй стороні Діана. Це ж були лише припущення Семена Митрофановича. Опустивши голову, просто мовчу.

За кілька секунд тишу знову розтинає потужний бас.

— Тимофію Орестовичу, може, поясните, що тут відбувається? — вимогливо цікавиться чоловік, що стоїть позаду Діани. — Чому в спальні мого шурина такий бардак? І звідки тут така купа пляшок з-під алкоголю? Що вони тут роблять? І як це розуміти?

Але управитель, понуривши голову, мовчить. Мені теж було б цікаво почути хоч якесь логічне пояснення, але я стою мовчки. А то вже й так наговорила задофіга. Мені вже й так обіцяли в саду закопати. Тож мовчу.

— Я... Я не знаю, — раптом, затинаючись, відмахується Тимофій.

— В сенсі, ти не знаєш? — зривається чоловік і звертається до Діани. — Кохана, пропусти. — Він заходить у спальню і зупиняється навпроти управителя. — Як це ти не знаєш, що це? Ти за що зарплату отримуєш? Може, за балаган відповідаєш? Від сьогодні ти звільнений!

— Ви не маєте права! Це не ви влаштовували мене на роботу! Тож не маєте права звільняти... Я зараз же зателефоную Лілії Богданівні.

— Та хоч самому президенту, мені чхати. А щодо звільнення, то ти помиляєшся, шановний. Тож забирайся звідси і банду свою забирай. У вас година часу, аби покинути маєток, інакше вас прийме поліція. Тож вибір за вами...

— Але...

— Без «але», вийшов і забрав усіх з будинку. Ви від сьогодні тут більше не працюєте. Без обговорень і пояснень, — реве чоловік.

Управитель вже робить крок до виходу, але зупиняється і з надією зиркає на Єті.

— Захаре Володимировичу, скажіть щось своїм...

Знову повисає тиша, зарослий мужик ворушиться.

— Романе, охолонь! — розлючено наказує він.

— А ти взагалі мовчи, Захаре, — реве чоловік. — Глянь на себе. На що ти перетворився. Ти хоч себе в дзеркало бачив?

На кілька секунд в кімнаті стає тихо, а далі фиркає Захар.

— Чи тобі не все одно? Не треба зараз вдавати, що тобі не байдуже... Де ти два роки був? А зараз забирайся. Мені і так добре.

— Де я два роки був? Невже нарешті цікаво? — фиркає Роман. — А ти не в курсі, що твоя Ліля нам заборонила до тебе приїжджати. Заборонила навідувати тебе. А тепер звалила з коханцем відпочивати, і ми нарешті змогли приїхати.

Захар великими очима дивиться на свого шурина, а тоді кидає:

— Вона не могла...

— Ще й як могла, Захаре. Бо до тебе вона прийти не може, а от на розлучення досі не подала. І якщо ти не розумієш, то я поясню: до завершення вашої шлюбної угоди залишилося два роки, от вона й чекає. Аби потім розлучитися та заграбастати все собі, якщо, звісно, з такими темпами ти тих два роки протягнеш.

Знову повисає напружена тиша. Я починаю нервувати іще більше. І чомусь зараз почуваюся шалено незручно.

— Залиште мене всі, — наказує Захар. — Мені байдуже. Хай буде, що буде.

— Тимофію, забирайся, — наказує Роман. — Бо я бавитися з вами не буду. Ви відповісте за все, що скоїли.

Управитель нарешті покидає спальню, невдоволено фиркнувши. І вже з коридору погрожує повідомити все Лілі. А я тепер потерпаю, що ж тепер чекає на мене. Схоже, Діана та її чоловік на стороні свого родича, але мені все одно страшно.