14. Блеф...

СОФІЯ

В спальні Захара повисає тиша. Управитель зиркає то на мене, то на бородатого страшного чувака, який тільки лупає очима з-під закуйовдженого волосся на ліжку.

— Софіє, тебе це не стосується. Вийди звідси, і поговоримо деінде, — наказує управитель.

Примружуюся. Я дуже сердита. Та тепер розумію, що через весь кіпіш, який я тут зробила, я точно не залишуся працювати в цьому домі. Тому, лише задерши підборіддя догори, вперто заявляю.

— Я вийду, і взагалі піду, але як тільки я опинюся за воротами цього маєтку, то одразу зателефоную в поліцію і розповім, що ви тут насильно утримуєте хворого чоловіка та отруюєте його алкоголем.

— Це неправда, — реве управитель.

— Та невже?! — фиркаю я і починаю блефувати. — Я все зафільмувала, зрештою в домі є камери... А оця гора пляшок — це що? — примружуюся і питаю. — Чи ви думаєте, я це так залишу? Ви свідомо вбиваєте людину і наживаєтеся на чужій біді. — Мене накрило з такою силою, що я вже стриматися не можу. — А якщо завтра ця неадекватна Ліля скаже вам додавати отруту в їжу, аби позбулися чоловіка-інваліда, ви ж за гроші і це зробите...

— Та що ти несеш, ненормальна? Ти, шмаркачко, прийшла сюди і думаєш, що можеш зводити на нас наклеп...

— Це правда, — впевнено перебиваю я чоловіка. Схоже, я вжилася в роль, бо те, що цей чоловік намагається викрутитися, очевидно. — І настанови вашої Анастасії в мене теж є на камерах в будинку. Ви ж стадо меркантильних людей. У вас же немає нічого святого. Ви тупо вбиваєте людину, якій допомога потрібна.

— Захару не потрібна допомога. Він так хоче жити, і це його вибір...

Відмахується управитель.

— Авжеж, — фиркаю я. — Це його вибір, який ви йому нав’язали, замість того аби допомогти. У вас взагалі совість є?

— Пішла звідси! — з розпашілим обличчям наказує Тимофій.

Але я навіть з місця не зрушуся. Знаю, що буду змушена піти звідси, тому мені вже не страшно.

— Я навіть не подумаю піти, а ви забирайтесь, доки я справді поліцію не викликала.

У спальні повисає мертва тиша. Тільки Єті стрибає великими очима туди-сюди.

— Захаре Володимировичу, скажіть щось цій ненормальній, — раптом просить управитель.

У спальні стає тихо. І мені навіть цікаво, що на це все скаже Захар.

— Залиште мене обоє, — раптом розлючено наказує Єті.

Але Тимофій стоїть, і я йти не збираюся. І доки управитель мовчить, я сердито кидаю.

— Я нікуди звідси не піду, доки не приберу тут. А то у ваших стайнях чистіше, ніж у вашій спальні, Захаре Володимировичу. А ви, Тимофію Орестовичу, точно не маєте жодних моральних цінностей... Це як треба управляти будинком, щоб спальню господаря довести до такого бардаку... Це ж сміттєзвалище.

Управитель з озлобленою гримасою повільно наближається до мене.

— Послухай, вош погана, тебе хто сюди прислав? Ти під чиїм керівництвом тут хазяйнуєш?

Мені реально страшно. Бо хто я тут... А в домі діє ціла банда, ще й система злагоджена так, що й не докопаєшся. В мене паніка, але втікати чи здаватися не збираюся. Тому не вигадую нічого кращого, як відповідь зліпити на ходу.

— Мене сюди хресний вашого Захара прислав. Він випадково дізнався, що тут діється. Тож тепер начувайтеся всі. За колективну змову та нанесення моральної та фізичної шкоди його племіннику вам загрожує не тільки стаття, а ще й солідний термін.

Управитель закам'янів на місці. Він налякано зиркає на Єті, а я, зрозумівши, що потрапила в яблучко, продовжую нести ахінею.

— Не раджу вам тут стояти, Тимофію Орестовичу, вже завтра тут будуть перевірки і різні комісії. І ніяка Ліля вам не допоможе. Бо вона, якщо що, закордоном. Тож збирайте свою команду і втікайте хто куди може, бо кримінальної відповідальності на чолі з Лілією Богданівною вам не оминути. Повірте мені на слово.

Знову повисає мертва тиша. Навіть Захар великими баньками дивиться на мене. Схоже, він теж повірив у мій блеф. А от управитель аж позеленів. Він довго мовчить, а тоді розлючено шипить.

— Надто смілива, значить? Не боїшся, що до ранку тебе в цьому саду й поховають? За твою маячню. Чи ти думаєш, я повірю у твої вигадки?

— Багатьох вже поховали в саду...

— Не твоє діло, — фиркає чоловік і розлючено наказує. — Забирайся звідси, поки ще є такий шанс...

Мені дуже страшно, але я зухвало перебиваю його.

— А то що?

— А то тобі не жити, — стоїть на своєму управитель. Схоже, він не зовсім повірив мені. — Бо як повернеться Ліля Богданівна...

— Розказуйте, ще більше. — Вирішую блефувати до кінця, я вже й так забрехалася, тож і так втрачати нічого. — На мені мікрофон, і наша розмова пишеться.

— Ти... Ти неадекватна. Якщо ти до вечора звідси не заберешся...

— То що? — звучить збоку дверей грубий чоловічий голос.

Мій погляд одразу стрибає туди. У прочинених дверях стоїть ошелешена Діана Павлівна. Її погляд прикутий до купи пляшок. А позаду неї стоїть високий кремезний чоловік. І схоже, цей потужний бас належить йому. Я дещо шокована. Мені соромно за мою брехню, опускаю очі. Бо, здається, ці люди таки чули шматок моїх вигадок.