13. Спогади Захара

ЗАХАР

У голові туман. Хоча усвідомлюю, що ця ненормальна щойно викрила мене. Видихаю, бо розумію, що після цього Тимофій попросить її з мого дому. І це буде правильне рішення. Мені не потрібна жодна доглядальниця чи особиста покоївка. Мені добре одному і так, як є. Моє життя пішло коту під хвіст, але я ні про що не шкодую. Хіба що водія шкода, але ми врятували двох діток при ДТП, тож мій водій — янгол.

Стогну, бо чомусь болить голова. Я вже три тижні не сідав в інвалідний візок і в ліжку практично не сідаю. Мені не хочеться. Мені взагалі нічого не хочеться, тільки б ніхто не чіпав. Добре, що Михайло оковитої приносить, то моє єдине спасіння. А все інше мене не цікавить.

Знову видихаю. Правду Наполеон Бонапард казав: «Я тримав у руках весь світ, а тепер що я маю?..»

Так і в мене. Колись я був здоровий, повний сил і тримав руку на пульсі життя. Тоді поруч крутилося чимало людей. Я всім був потрібен. А коли став калікою, від мене відвернулися теж буквально всі. А найбільше мене підкосило те, що від мене відвернулася Ліля.

Я пам’ятаю той день, коли до мене вкотре прийшла Діана, і на моє запитання, де Ліля, і коли вона прийде, кузина відповіла.

— Вона не прийде. Їй боляче бачити тебе в такому стані. Вона не може це прийняти.

Це делікатне пояснення і було останньою краплею. Тоді всі мої надії згасли. Я зрозумів, що моя дружина просто відвернулася від мене. І тоді я підсів на алкоголь. Це єдине, що не дає зійти з розуму і від цього душа болить менше. Бо після вживання все відпускає. Десь підсвідомо я розумію, що це жахливо. Раніше я осуджував людей з такими пристрастями, вважав слабаками, а зараз сам такий.

«...Ти тут ніхто. За тебе всі все вирішують, за тебе живуть. А ти безхарактерний тюбик, який склав лапки і смерті чекаєш. Невже не розумієш, що так не можна?».

Спогад про слова дівчиська, які вона щойно сказала, проштрикнув мене, наче ніж у серце. Вона права, але мені боляче це чути, а ще неприємно. Зрештою я не хочу нічого змінювати. Мені й так добре, при тім що розумію, моє життя котиться в прірву. У мене все болить: і душа, і тіло.

Не хочу нічого взагалі. Ще перше хоч Діана до мене приходила частіше, а тепер інколи. Та я все розумію, в людей своє життя, в якому для мене просто немає місця, і це не дивно. Кому потрібні чужі проблеми.

Вкотре видихаю, бо очі закриваються, знову хочеться спати.

Але дрімав я недовго. Знову розплющую очі. Мене розбудив дзенькіт пляшок. Важко видихаю, навіть не розкриваючи очей. Ну навіщо вона сюди прийшла знову? Я ж просив її піти та дати мені спокій.

Знову посуваюся на ліжку і завмираю напівлежачи, бо сідати не хочеться.

— Ей, ти... Як там тебе? Забирайся звідси.

Вона раптом підіймається зі сміттєвим мішком і пильно зиркає на мене.

— Мене звати Софія. І я звідси не піду, доки тут не буде чисто.

— Вікно зачини, мені холодно, — наказую.

Хоча сумніваюся, що вона мене почує. Всі попередні покоївки втікали, ображалися, плакали, а цій хоч би що. Ніби й не чула мене. Знає собі своє. І, схоже, не боїться мене. І де це Діана таке щастя знайшла?!

— Зараз закрию, — фиркає дівчина, навіть не дивлячись на мене, а тоді додає: — А вам, якщо холодно, вкрийтеся. І ще одне, якби ви харчувалися нормально і не причащалися щодня алкоголем, то вам би холодно не було.

— Не потрібно мене виховувати, — роздратовано гарчу. Бо мене дратує зухвалість цієї дівчини. Вона собі забагато дозволяє, як на покоївку. Прийшла тут і командує. Наче має на це право. — Я не мала дитина... — кидаю на її слова.

— Це спірне питання, Захаре Володимировичу...

— Послухай, розумнице, ти що собі дозволяєш? Ти повинна виконувати мої прохання та накази...

— І я виконуватиму їх, — перебиває мене вона, погоджуючись із цим, одразу додає: — За умови, що ваші накази та прохання будуть адекватними. А ще вам на свіже повітря треба, рухатися потрібно, а не валятися в ліжку двадцять чотири на сім.

Мене її впертість виводить із себе. Вона справді забагато собі дозволяє. І я на це мовчати не буду.

— Послухай, Софіє, забирайся звідси, доки я добрий...

— А то що? — з викликом питає вона.

— А що тут відбувається? — в мою кімнату входить управитель з невдоволеним фейсом.

Схоже, мене буде врятовано, та чи надовго?

— Це я у вас хотіла запитати, Тимофію Орестовичу, що тут відбувається? — роздратовано цікавиться дівчина, заклавши руки на грудях.

Мені навіть цікаво, чим це все скінчиться. Софія налаштована рішуче, не знаю, хто вона і хто її прислав... Але й мій управитель теж не промах.