12. Знахідка у шафі

СОФІЯ

Покидаючи господарський двір, відпускаю Маркіза. Не хочу, аби він видав мене. Хоча тут же є камери, тож мене все одно буде викрито. Та це мене хвилює не дуже.

В голові хаос, не можу визначитися, як маю діяти правильно. Але я мушу подзвонити Діані Павлівні. Виймаю телефон з кишені і кілька хвилин просто дивлюся на чорний екран. А тоді, оглянувшись довкола, йду до невеличкої гойдалки. Тремтячими руками набираю номер. І з шаленим хвилюванням прикладаю телефон до вуха. Довгі гудки змушують нервувати іще більше. Коли в слухавці лунає голос кузини Вовканова, я розгублююся іще більше.

— Що трапилося, Софіє? — заклопотано цікавиться вона.

Набираю повні легені повітря і тихо кидаю.

— Діано Павлівно, чому ви не сказали, що в домі кояться дивні речі...

— Які дивні речі, Софіє?

Голос жінки звучить зірвано, а я розумію, що не можу сказати зайвого, бо тут, мабуть, скрізь є вуха.

— А ви поверніться і самі побачите. Це не телефоном.

— Невже Захар щось витрусив?

— Він тут ні до чого. Приїдьте, будь ласка. Бо інакше завтра будете шукати іншу покоївку. Я не готова до такого...

Кладу слухавку і намагаюся заспокоїтися, бо шалене хвилювання не відпускає. Я переконана, що коли повернеться управитель, то Анастасія пожаліється йому і мене точно будуть виховувати. Але я вже продумала, що казатиму і як діятиму. Навіть якщо Діана не повернеться, я діятиму сама. Звісно, доки це буде можливим.

Кілька хвилин гойдаюся на гойдалці, а тоді, вставши, впевненою ходою йду до величезного будинку. Я ж маю свою роботу, тож іду її виконувати.

В будинок я зайшла заднім ходом і, проходячи повз кухню, зупиняюся, завмерши, бо чую піднесені голоси за ледь прочиненими дверима.

— Її не можна тут залишати, — каже хтось з жінок заклопотаним голосом. — Анастасіє, ти навіщо їй все розказала? А якщо вона справді в поліцію звернеться? Ти хоч розумієш, що ти наробила? Ти підставила нас всіх...

— А звідки мені було знати, що вона неадекватна? — фиркає Анастасія. — Я гадала, управитель ввів її в курс справи...

— Де ж Тимофій так довго? Йому хтось дзвонив? — цікавиться хтось з чоловіків.

— Так, — знову озивається жінка, та, що говорила раніше. — Він казав, що через годину їде?

Якомога тихіше проходжу понад кухнею. Схоже, я розворушила зміїне кодло. Вони вважають мене неадекватною і це дозволяє мені йти проти їхньої системи.

Тихо піднявшись на другий поверх, з шаленим хвилюванням входжу в кімнату Захара. Знову вмикаю світло і вже впевнено йду до вікна, розшторюю штори і, глянувши вгору, вирішую, що їх потрібно зняти взагалі. Тоді ніхто не буде їх зашторювати. Але мені потрібна драбина, бо без неї я не впораюся.

Беру своє відро, яке принесла сюди раніше. Потрібно хоч повитирати пил, почистити заплямлений килим, обмести павутиння. Захар спить, тож це добре. Внісши відро та все для прибирання, прочиняю одразу вікно навстіж, бо тут дихати неможливо.

І лише тепер беруся за павутиння, потім пил. Хвилююся страшенно, але хай тут всі вважають мене неадекватною, то це лише мені на руку. Робитиму все, аби поламати їхню змову.

Захар спить, тож я спокійна. Він точно випив алкоголь і це жахливо. Все не вкладається в голові, бо я розумію, що якщо Діана Павлівна не приїде, то я одна проти цієї системи не піду. Я просто не висотою. В мене сил не вистачить. Я не знаю того Захара, не знаю, хто він, але мені просто як людину, його шкода.

Витираючи пил на дверцятах шафи, я випадково сильніше притиснула їх. І мені здалося, ніби в шафі щось дзенькнуло.

Прочиняю дверцята і на підлогу з дзенькотом сипляться пляшки. Я не встигла забрати ногу, то ще й отримала по нозі. В мене шок. Це всі пляшки з-під алкоголю. Це треш. Стою розгублено, дивлюся, як пляшки висипаються з шафи. Їх тут не злічити.

Від цього голосного дзенькоту та звуку битого скла прокинувся Єті. Налякано дивлюся на нього, а він повільно просунувся на ліжку і великими очима дивиться на мене. А я на нього.

— Ти чого знову тут? Я сказав, що не хочу більше тебе бачити, — гримить він.

— А мені до лампочки, що ти сказав. — роздратовано фиркаю. — Ти тут ніхто. За тебе всі все вирішують, за тебе живуть. А ти безхарактерний тюбик, який склав лапки і смерті чекаєш. Невже не розумієш, що так не можна?

— Пішла звідси, ненормальна! — верещить Єті. — Що ти в цьому житті тямиш? Не треба мене лікувати. Я живу так, як мені добре. Нема чого пхатися в моє життя.

З хвилину дивлюся на чоловіка. Розумію, що він під дією алкоголю і мої слова йому повз вуха. Тому, розвернувшись, йду по сміттєві мішки. Бо набите скло та всі пляшки потрібно винести з кімнати хворого. Там же цілий склад.

— Вікна заштор...

Ага, вже біжу. Відмахуюся з коридору подумки.