11. Таємниці...

СОФІЯ

Йдемо з Семеном Митрофановичем, я несу кота, який, зручно вмостившись, дрімає на руках. А сивий чоловік, заклавши руки на грудях, йде поруч мовчки.

Коли відходимо на солідну відстань від огорожі по польовій дорозі, він першим порушує тишу.

— А тепер кажи, Софійко, що тобі здалося?

Тепер щось мені страшно казати правду, але, з іншої сторони, я нічого не втрачаю, мене ж рано чи пізно все одно попросять з цього дому, тому кажу все як є.

— Мені здалося, що в будинку якась змова...

— З чого ти це взяла, дитино? — пильно зиркає на мене чоловік.

Дивлюся на чоловіка, і мені знову здається, що він з усіма заодно, тому вирішую розповісти все в загальному.

— Бо Анастасія якусь дичину несла, та Михайло щось робив у кімнаті господаря. А він садівник, то, що він робив у покоях? А Анастасія, це взагалі... Вона заборонила мені прибирати у кімнаті Захара Володимировича. А ще мені здалося, що в покоях пахне алкоголем...

— Тобі не здалося, Софійко, — тихо кидає дідусь.

Я зупиняюся і великими очима дивлюся на нього. У мене черговий шок.

— Невже ви хочете сказати, що Захар Володимирович вживає алкоголь? Йому ж не можна в його-то стані...

Семен Митрофанович хмикає і невдоволено фиркає.

— А кого це хвилює.

Чоловік йде вперед, а я йду за ним, усе в голові не вкладається. Як взагалі таке можливо? Це ж треш якийсь.

— Невже дружина мільярдера це все знає та просто закриває на це очі? А Діана Павлівна?..

Та чоловік продовжує йти мовчки, і я, наздогнавши його, перегороджую йому дорогу.

— Семене Митрофановичу, не мовчіть...

Чоловік підіймає на мене погляд і сірими заклопотаними очима дивиться в мої очі. Довго, прискіпливо та з помітним страхом.

— Дружина Вовканова в курсі всього, що тут коїться. Зрештою, все, що відбувається, їй на руку. А от кузина господаря не в курсі нічого, бо дружина заборонила їй сюди приходити. То тільки зараз попросила допомоги, бо сама покотилася зі своїм любасом в Емірати, — він зітхає і з благанням у голосі додає: — Але, дитино, я тобі нічого не казав. Мені робота потрібна. У мене моя бабуся хворіє. Ліки їй дорогі треба. А пенсії не вистачає... Тож не можу я залишитися без роботи.

Нервово ковтаю, дивлячись на чоловіка. У тілі щось неприємно запекло. Навіть кіт прокинувся в мене на руках. А я пещу його й здавлено питаю.

— Невже ви теж берете ту премію?

Чоловік незгідно хитає головою і дуже тихо кидає.

— Не беру, Софійко, мене навіть вигнати через це хотіли, але я пообіцяв мовчати, а моя премія кожного місяця дістається управителю. То так і живемо. Але тягар на серці лежить... Не можу ж я один піти проти всіх. Просто не можу. Тож банда, а от Захара шкода. Молодий ще зовсім... Тридцять три тільки. Ще жити та жити, але вони його скоро такими темпами на той світ відправлять.

Великими очима дивлюся на чоловіка. Мені страшно. Погляд стрибає на маєток, який чомусь зараз нагадує склеп.

— Але ж так залишати все теж не можна... — розгублено кидаю, а потім надто тихо додаю: — Не вірю я, що не можна нічого зробити...

— Можна, Софійко, якщо ти залучиш до цього Діану. Бо зараз слушний час. І якщо іще Діана тобі повірить... — він знову важко видихає. — Бо всі, хто приходили до тебе на місце доглядальниці чи то особистої покоївки, діяли за наказами управителя, тільки довго не витримували самого Захара. — він замовкає. — А ти можеш спробувати поламати цю злагоджену систему, бо якщо ти не будеш співпрацювати з Лілею Богданівною, то надовго тут не затримаєшся. Та, як бути, вирішувати тобі. Тільки мене не здавай, хоча як вже буде. Як вдасться врятувати Захара Володимировича, то ми вже з моєю старенькою якось протягнемо, дасть Бог.

Пильно дивлюся на дідуся, не хочу, аби він хвилювався, і здавати його наміру не маю.

Знову гладжу Маркіза, який знову голосно муркоче. Видихнувши, звертаюся до дідуся.

— Я вас почула, Семене Митрофановичу. І все зрозуміла. Дякую, що розповіли все. А мені втрачати справді нічого. Зрештою після погроз Анастасії поліцією, мені точно сьогодні прилетить від управителя.

Чоловік, дивлячись на мене, всміхається.

— А ти смілива...

— Радше дурна, — правдиво кидаю на його слова і одразу додаю: — Але мене не купити, я чесність люблю.

Дідусь серйознішає і тихо заявляє.

— Тоді зв’язуйся з Діаною, можливо, це щось дасть. Бо я не думаю, що вона заодно з Лілею. Діана не любить дружину свого кузена із зрозумілих причин.

Я мовчки киваю і на мить переводжу погляд на кота, а тоді тихо ставлю дідуся перед фактом.

— Я піду, Семене Митрофановичу. Не хочу вас підставляти. Дякую за все.

Розвернувшись, йду з господарського двору. І хоч усе в мені кипить злістю, діяти зопалу я не можу. Бо зайвий кіпіш може лише нашкодити. Тут потрібно діяти обережно. От тільки як?