10. Кіт Маркіз

СОФІЯ

За кілька хвилин опиняюся у своїй кімнаті. Але вся ледь не тремчу. Беру телефон і, покинувши будинок, йду стежкою, що веде на господарський двір. Мені потрібно заспокоїтися, бо я боялася Єті, їдучи сюди, а виявляється, мені слід боятися колективу у цьому домі. Тепер навіть цікаво, чому Діана Павлівна не попередила мене про те, що тут таке відбувається...

Скупі сльози таки скочуються з очей. Я не чекала такого натиску з боку обслуги. Хотілося потрапити в адекватний робочий колектив, а потрапила в зміїне кодло. Всі щось приховують і намагаються показати, що я неправа і повинна діяти за встановленими у цьому домі правилами. Але я так не хочу і відповідно не буду цього робити.

Вдихаю прохолодне повітря і лише тепер усвідомлюю, що я нічого не взяла нагору. Холод сковує тіло, але повертатися до будинку не хочеться.

Підіймаю очі догори на темні хмари. Схоже, зараз знову піде дощ. Але нехай. Доки він не падає, я прогуляюся.

Мою увагу привертає тихе іржання коней. Я насторожуюся і лише тепер згадую Семена Митрофановича. Він же конюх тут. Отже, в господарстві є коні.

Озирнувшись, помічаю хвіртку в кінці красивого доглянутого саду і одразу крокую туди. Я завжди любила коней, але так і не потрапила на іподром у дитинстві. Тому йду хоч подивлюся на цих благородних створінь. Тут точно благородні породи тримають, зважаючи на розкіш довкола.

Несміливо виходжу на господарський двір. Тут чисто, але порожньо. Тому йду стежкою з бруківки вздовж стаєнь. В яких теж порожньо. Раптом з одних дверей виходить сивий пухнастий кіт. Посміхаюся і одразу йду за ним. То була б не я, якби пройшла повз.

Одразу ловлю його на руки, а він і не втікає. Навпаки, котяра, зручно всівшись у мене на руках, одразу муркоче. Посміхаюся, напевно, вперше за сьогодні. Гладжу кота, який ластиться.

І знову повільно йду стежкою на іржання коней.

Прочинивши іще одну хвіртку, опиняюся за периметром маєтку, поруч з яким в огорожі пасуться коні. Посміхнувшись, одразу йду до загороди.

Котяра муркотить на руках. Хмикаю, бо кажуть, коти — гарна терапія після неприємних ситуацій. Тож зупиняюся біля жердин, спостерігаю за кіньми під муркотіння кота.

Тут пасеться четверо коней: один чорний, шерсть якого аж виблискує, один рудий, один сірий плямистий і ще один білий. Класні такі. Їдять корм із спеціальної годівниці, фиркають, іржуть, наче розмовляють між собою.

Видихаю, бо тут між тваринами почуваюся значно спокійніше, ніж між людьми.

— Що ти тут робиш, красуне? — раптом чую позаду.

Я аж здригнулася від несподіванки. Розгублено обертаюся. Поруч стоїть Семен Митрофанович. Винувато опускаю очі і тихо кидаю:

— Прийшла погуляти. Тут трохи спокійніше. От ще котика зустріла у дворі...

— Це Маркіз. Мій улюбленець. — чоловік видихає, а тоді, глянувши на мене пильно, питає: — В сенсі спокійніше тут? Що ти маєш на увазі?

На мить зиркаю на нього. Навіть не знаю, що йому відповісти. Бо чомусь сумніваюся, що він не в курсі того, що коїться в будинку.

Видихаю і таки вирішую сказати правду.

— Тут хоч ніхто не бурчить та не виправляє.

— А в домі хто бурчить? — допитується дідусь. — Невже Захар Володимирович і на тебе накрикав?

— Та що там Захар Володимирович. Ну покричав... Він хворий, покалічений, то його крики — то не дивина. — відмахуюся.

— То хто ж на тебе ще кричав, якщо управителя нема?

Важко зітхаю, гладжу кота і тихо, на свій страх та ризик, зізнаюся:

— Анастасія... Та ще й Михайло Михайлович щось робив у кімнаті Захара Володимировича... І взагалі, я в цьому домі всього кілька годин, а таке враження, що тут відбувається щось дивне. Мені чомусь здалося...

— Тихо, дитино, — пошепки гримає на мене дідусь. — Не тут. Ходімо краще прогуляємося та й поговоримо.

Оце вже цікавіше. Я згідно киваю і пильно дивлюся на дідуся. А він просить:

— Ходімо.

Йду за ним стежкою, що веде понад огорожею до невеличкого ліску. Тепер навіть цікаво, що скаже мені цей дідусь і про що хоче поговорити.