9. Дивні спостереження.

СОФІЯ

Анастасія надто довго мовчала, завмерши. А розвернувшись, подалася туди, куди й збиралася. З допомогою Євгена знайшла комірчину, подякувала йому і подалася на другий поверх.

Звісно ж, Євген мене вразив. В нього писок не закривається. Він триндить без перестанку. Аж голова тріщить від нього. Не розумію, як можна стільки говорити.

Несучи відро з водою, серветки та швабру, підіймаюся сходами.

Піднявшись на другий поверх, я в коридорі зустрічаю Анастасію. Вона вже облита, явно борщем, і розумію, що вона вже побувала в кімнаті Захара Володимировича. Я по-новому спантеличена.

А от жінка перегороджує мені дорогу і зухвало заявляє:

— Ти в кімнату до Захара більше не підеш. Нема тобі чого там робити. І сердити хвору людину не потрібно.

Мене це вже бісить. Якась покоївка не має жодного права щось вказувати мені.

— Вас забула спитати, що мені робити. — гиркаю. — В мене є мої прямі робочі обов’язки, і ви мені вказувати не смійте.

Жінка звужує зіниці і буквально шипить.

— Послухай, шмаркачко, не лізь, куди не просять. Чи ти гадаєш, сама правильна знайшлася? — вона закладає руки в боки і переходить на крик. — Пішла геть звідси... І до повернення Тимофія Орестовича в кімнату хворого заходити не смій.

В мене нема слів. Я завмираю на місці. Не знаю, як бути та як реагувати в такій ситуації. Зрештою на мене кричить старша тітка, вона ж мені в матері годиться, але її крики та вимоги — це перебір. Тому мене переклинює остаточно, бо я розумію, що щось іде не так. Не знаю, звідки в мене стільки злоби взялося, але заглядаю в очі озлобленої жінки і не своїм голосом реву:

— З дороги відійшла, негайно. Бо зараз будеш ще й облита водою та з відром на голові, якщо не відійдеш. Я коронкою тебе особисто. І хто тебе взагалі просив пхатися до моєї роботи?

— Ти...

— Замовкни, бо ще слово, і я викличу поліцію.

Жінка ошелешено квадратними очима дивиться на мене, а потім, не сказавши ні слова, відходить з дороги і кудись поспіхом йде. Але я така сердита, що мені байдуже, куди вона пішла. Йду з відром до кімнати свого Єті. Але тільки встигаю зупинитися перед дверима його покоїв, як з кімнати виходить Михайло Михайлович. Він щось тримає в рукаві. І мене це насторожує.

— Що ви там ховаєте? — уже з підозрою цікавлюся.

— Тебе хай це не обходить, — фиркає він.

— В сенсі, мене хай не обходить. — розлючено шиплю. — Що ви всі тут робите? І навіщо тоді я тут?

Чоловік явно щось ховає під брудною курткою і, зміривши мене з ніг до голови, фиркає.

— Ти як не нині, то завтра підеш, а ми залишимося. Тож не треба тут свої права качати. Фраєрка велика мені знайшлася. Ач...

Я нервово ковтаю, а Михайло Михайлович, знову зміривши мене недобрим поглядом наостанок, розвертається та йде.

Набираю повні легені повітря і не можу второпати, що тут діється. Оглядаюся за літнім чоловіком, та він поспіхом йде, а вже за мить зникає на сходах.

Набравшись сміливості, входжу в кімнату Єті і тепер надто різко відчуваю запах алкоголю. Його навіть не перебиває пролитий борщ.

В кімнаті знову темно, а Єті щось бурчить з ліжка. Я не одразу розумію зміст його слів, але вже за мить до мене доходить.

— Милайле, завтра візьмеш пів літра, бо, що мені твоя чекушка.

Я завмираю на місці. Отже, мої підозри, що чоловік зловживає алкоголем, підтвердилися. Дуже цікаво виходить. Цього чоловіка всі вже поховали заживо. І просто чекають, доки йому прийдуть гайки. Досить цікаво виходить.

Мене проймає млість від жахливого усвідомлення. Я не хочу брати в цьому участь.

Розвернувшись, йду з кімнати. Мені терміново потрібно поговорити з Діаною Павлівною. І якщо вона до цього причетна, то я сьогодні ж піду звідси. Я в такому участі брати не буду за жодні гроші світу.