8. Попередження Анастасії.

СОФІЯ

Вже в коридорі чую, як мій підопічний волає та наказує повернутися і все зробити, як було. Та я навіть не думаю повертатися. Я принесла йому обід. Захоче — встане та поїсть. Не захоче — як собі хоче, це краще, аніж би взяв та все перевернув, тацю.

Дійшовши до сходів, зустрічаю Анастасію, яка великими очима дивиться на мене.

— Софіє, чого господар так волає? — ледь не пошепки питає вона. — Він хоч не ображав тебе?

— Намагався, — відмахуюся. А тоді, пильно глянувши на жінку, продовжую. — А щодо його криків, то ж це нормально, чи не так? Він же всіх тут ображає...

— Так, але... — жінка, знітившись, замовкає. Нервово крутить серветку для протирання пилу в руках і вже за мить додає. — Але ми стараємося слухатися Захара Володимировича, бо Ліля Богданівна стежить за нами з камер. Вона слідкує, аби ніхто не турбував спокій її чоловіка, і все було, як хоче він.

— Тобто?..

Замовкаю, бо мене таке повідомлення вибиває з колії. Я в шоку. Тобто людина існує, і це вважається нормою. Тепер в мене питання до цієї Лілії Богданівни. Вона взагалі адекватна? Де вона сама, чому не поруч з чоловіком? Чому не підтримує його та не витягує його з цього дна? Але вголос не кажу ні слова. Схоже, мені потрібно зателефонувати до Діани Павлівни та прояснити деякі моменти.

— Ну розумієш, Софійко. — переходить на шепіт жінка. — За те, що ми виконуємо накази Лілії Богданівни, ми отримуємо хороші премії, такі ж, як заробітна плата, яку нам платить Діана Павлівна. Тож нікому копійка зайвою не буде. Тому наступного разу просто мовчи, коли Захар Володимирович буде кричати на тебе. Виконуй всі його побажання, і цього буде достатньо.

Стискаю жовна, сказати, що я в шоку, — це буквально нічого не сказати. Але я лише згідно киваю головою, а Анастасія знову наказує.

— Тож зараз повернися і виконай всі побажання Захара Володимировича.

Пильно дивлюся на жінку з хвилину. Мені теж потрібні кошти, але заробляти їх на тому, що буду заганяти людину у гріб, я точно не буду. Тому, лише розвернувшись, мовчки йду вниз.

Але, ступивши два кроки, за спиною чую:

— Софіє, повернися і зроби так, як я сказала.

Різкий наказ Анастасії мене дратує. Бо я ще не зовсім збагнула, що тут і до чого, але те, що в цьому домі коїться щось дивне, — це факт. І я за такою схемою точно працювати не буду. Тепер розумію, чому люди тут довго не затримуються. Це не тільки через Єті, тут, схоже, ціла банда, добре сформована та злагоджена, якою командує та сама Ліля Богданівна.

Опинившись у вітальні, видихаю, бо розумію, що я тут теж ненадовго. Бо я прогинатися під цю систему точно не буду. Не знаю, як вчиняли інші, але мені терміново потрібно зателефонувати Діані Павлівні. Мені чомусь здалося, що вона поза цією системою змови. Бо по-іншому я це назвати не можу.

Єті реально в біді, і його потрібно витягувати. Чи, може, ні?

— Софіє, повернутися! — гримає зі сходів Анастасія.

— Зараз. Я ще прибирати буду у покоях Захара Володимировича.

Відмахнувшись, йду на пошуки комірчини та швабри, а ще засобів для прибирання.

— Софіє, я сама там приберу. — гримає позаду Анастасія.

Не витримавши, зупиняюся і різко розвертаюся.

— В сенсі, ви самі там поприбираєте? Ви взагалі в якому році там прибирали? Там ледь не сантиметр пилюки...

— Захар Володимирович нам забороняє прибирати, і відповідно я виконую його бажання. — надто спокійно пояснює жінка. І поводиться так, ніби це нормально.

Тааак. Бачу, тут дуже весело. Чим далі в ліс, тим більше дров...

— Догляд за Захаром Володимировичем входить в мої обов’язки, тож перепрошую, Анастасіє, не потрібно мені вказувати. Я отримала чіткі вказівки від Тимофія Орестовича...

— Він не міг тобі такого казати. — невдоволено кидає Анастасія.

Тепер іще цікавіше. Нервово ковтаю, а тоді роздратовано випалюю:

— Звісно, не міг. Бо, напевно, в стайнях чистіше, ніж в кімнаті хворого. Ви хоч розумієте, що порушуєте права людини недбалим ставленням та невиконанням прямих обов’язків?..

Жінка дивиться на мене квадратними очима і мовчить. Схоже, я бовкнула зайвого. І схоже, мій перший робочий день до вечора точно стане останнім.