7. Розмова з Єті на рівних.

СОФІЯ

Звісно, я піду звідси, але спершу зроблю те, що повинна. Смикаю важкі темно-коричневі штори, які не дають навіть промінчику світла продертися в кімнату.

— Ти, що робиш? Негайно заштор вікно... — знову волає чолов'яга.

— Навіщо? Що це за склеп?

Фиркаю, бо не збираюся слухати його. І він верещить, погрожує, а я, розшторивши вікно, хмикаю. Цікаво, як він дійшов до вікна? Я ж бачила, що хтось був біля вікна... Чи може це був не він?

— Засунула штори, — гримить чоловік, і вже за мить біля мене падає подушка, яка трішки не долетіла.

Хмикаю. Одразу підіймаю подушку.

— Уже краще, Захаре Володимировичу, але все одно недоліт.

Замахуюся, аби запустити її назад. Як раптом реакція Єті мене дивує. Він, напівлежачи, закриває голову руками. Я не збиралася кидати в нього подушку.

Видихаю. Бо, при всьому схоже, він злякався. Підійшовши, кладу подушку на ліжко. А чолов'яга кліпає великими очима, які ледь видно з-за заплутаної бороди, і знову розлючено наказує.

— Засунула штори і пішла з моєї кімнати, доки я добрий.

Хмикаю, пильно дивлячись на чоловіка. Схоже, він звик роздавати накази, але якщо він лежачий, то фізично нічого мені заподіяти не може. Але може накричати. Та хай скільки хоче. Не страшно.

— А то що? — з викликом відповідаю на його слова. — Щось не схоже, що взагалі добрий.

— Забирайся, я сказав.

Наче вжалений, верещить він.

— Навіть не подумаю, — спокійно заперечую. — Я принесла вам обід і не піду звідси, доки не пообідаєте.

— Послухай...

— Мене звати Софія, — перебиваю його я.

— Та мені плювати...

— Мені теж, — вирішую поводитися так, як він. — Я принесла обід і не піду звідси, доки ви не пообідаєте.

Єті роздратовано фиркає.

— Якщо хочеш збирати свій обід по кімнаті, то давай його сюди.

— Ага, вважайте, що вже подала, — фиркаю. — Я принесла обід і залишу його зараз на журнальному столику. Діана Павлівна сказала, що ви інвалід, але не прикуті до ліжка. У вас є візок, то прошу сісти у нього та їхати пообідати...

— Ти...

Хоче перебити мене чоловік, та я не даю йому цього зробити, теж перебиваю його.

— Не варто мене перебивати, я ще не закінчила. І я нічого збирати не буду, Захаре Володимировичу. Якщо ви перевернете тацю, я прибирати не буду. Принесу відро і швабру, і будете прибирати. Ви ж сидіти можете. Тож робіть, що хочете...

— Пішла звідси. І негайно телефонуй Діані, хай забирає тебе звідси. Мені таке нещастя не потрібне...

Дивлюся на чоловіка, він явно перегинає та дозволяє собі зайве. Сам нещасний і хоче образити мене. Але йому цього не дозволю, не важливо скільки я тут попрацюю, та знущатися з себе не дозволю нікому.

— Послухайте, шановний, ви мене навіть не знаєте. То яке право маєте ображати? Я прийшла до вас не з великого бажання, а тому, що мені потрібна робота. Тож слова підбирайте і майте повагу до людей, які стараються вам допомогти...

— Забирайся, — буквально шипить, перебивши, чоловік, кутаючись у ковдру. — Мені нічия допомога не потрібна.

Хмикнувши, одразу чіпляюся за його слова.

— От і чудово, що нічия допомога не потрібна. Ви дорослий чоловік і з усім упораєтеся самі, а то поводитеся як капризна дитина. Не соромно?!

Після цих слів у мене летить ще одна подушка. І, звісно, падає, не долетівши. Дивлюся на чоловіка, і, може, це дивно, але зараз страху не відчуваю. Напевно, я занадто налаштувалася, але всі малюють із цього чоловіка монстра... Тож, відповідно, я налаштувалася давати відсіч.

Стою, пильно дивлячись на нього, а тоді аплодую. За мить розвертаюся і, взявши тацю, ставлю її на невеличкий журнальний столик у кутку.

— Приємного апетиту, Захаре Володимировичу. Не маєте поваги до людей, то майте повагу до їхньої праці. І якщо вам потрібна подушка, підіймете її самі.

Розвернувшись, йду на вихід. Єті волає.

— Зарядне та подушку подала...

Та я йду, наче не чую. Покидаю кімнату, гримнувши дверима. Цей цинік мене вибісив. Його ставлення до людей дивує. І те, що він сам із себе знущається, це факт. Але це, звісно, його життя, може хоч догори ногами ходити. Мене це не хвилює. Головне, аби мене не ображав.