6. Крики Єті

СОФІЯ

Стою перед дверима кімнати Захара. Добре, що Анастасія була на другому поверсі й показала мені кімнату мого підопічного. А то я зовсім навіть не знаю, де шукати чоловіка, і управитель не сказав. Він кудись надто квапився.

Моє хвилювання викликає у тілі легке тремтіння. Нерви не на місці, але я боюся навіть зважитися постукати у двері. Зажмурюю очі, набираю повні легені повітря і таки стукаю. Але зсередини тиша. Не чекаючи дозволу, з острахом входжу всередину. А вірніше, роблю крок і зупиняюся, бо в кімнаті панує густа темрява, а в ніздрі б'є різкий запах. Не можу зрозуміти, чим тут пахне. Мені здалося, що алкоголем та чимось незрозумілим, але зараз мене це хвилює найменше.

Не встигаю зорієнтуватися, як звідкись збоку чую хрипкий нерозбірливий голос.

— Пішла геть звідси.

Мені одразу стає страшно. А бурхлива уява справді малює монстра. Не знаю, як маю діяти і що сказати, але йти точно не збираюся. Не маю права, я ж виконую свою роботу.

— Я принесла вам обід. — ледь не тремтячим голосом озиваюся.

— Ти глуха. — волає чоловічий хрипкий бас, бо самого чоловіка я не бачу. — Я сказав, пішла геть. Я нікого бачити не хочу...

Від різкого нелюдського крику я здригнулася, мені чомусь захотілося одразу розревітися. Але я з хвилину стою в оціпенінні, міцно тримаючи тацю в руках. Вирішую діяти так само, як цей чоловік. Спробую його ж методами. Може, йому сподобається.

— А я сказала, що принесла вам обід.

Оглядаюся і помічаю справа вимикач, одразу вмикаю його і від різкого світла люстри кілька разів кліпаю. Перше, що кидається в очі, — це велика мокра пляма на килимі. Схоже, це сніданок. Далі мій погляд стрибає на ліжко, на якому лежить укритий з головою чоловік і верещить.

— Світло вимкнула... Негайно.

Нервово ковтаю, але ловлю себе на тому, що мені не страшно, навпаки чомусь хочеться робити все йому на зло.

— Ага, вже розігналася. — роздратовано випалюю. — Я обід принесла. Тож годі тут верещати, як різаному. Я витратила свій час, аби принести сюди тацю, і навіть не збираюся йти.

Ставлю тацю на тумбу з дзеркалом, і мене вражає те, що тут пилу стільки, що можна картини писати. Навіть цікаво, коли тут востаннє прибирали? Але нічого, я це виправлю. Можливо...

Роблю кілька кроків до вікна, і наді мною пролітає зарядний пристрій від телефона. Кліпнувши, озираюся, бо розумію, що це було запущено в мене.

Оглянувшись, я пошкодувала, що це зробила, бо на ліжку лежить рослий чолов'яга. Його волосся і борода скуйовджені й закривають обличчя так, що тільки очі світяться. Реально страшко.

— Пішла геть звідси. — волає з ненавистю він.

Не знаю, як маю діяти далі, але розумію, що так просто піти не можу. Погляд стрибає на інвалідний візок поруч з ліжком. На якому теж солідний шар пилюки, отже чоловік вже давно не сідав у нього. Відповідно водні процедури не проводилися теж давно, хоча... Поруч з ліжком стоять милиці. Я щось нічого не можу второпати, але гаразд, розберуся потім.

— Чого стоїш?! — волає чоловік, змушуючи мене здригнутися. — Пішла звідси. І обід свій забери. Я сказав мене не турбувати. І Михайла мені поклич...

Примружившись, дивлюся на чоловіка. Ну от не хочу виконувати його накази і все. Нахиляюся. Підіймаю зарядне і, покрутивши його в руках, зиркаю на чоловіка.

— Захаре Володимировичу, наступного разу, як будете чимось кидати в мене, цільтеся прицільніше. У вас сьогодні не вийшло. А це свідчить, про слабкість у м'язах...

— Пішла звідси до бісової матері. — волає нелюдським голосом чоловік, перебиваючи мене. — Ти ще вчити мене будеш. Пішла. І більше ніколи не приходь сюди. І Діані подзвони, хай забере тебе. Мені тут ніхто не потрібен...

Тримаю в руках зарядний пристрій і стою так, наче не чула цих криків. Можливо, якби я не була медсестрою за освітою, то точно пішла звідси, образившись. А ще окрім диплома медичної сестри я цікавилася психологією і розумію, що тут цілий букет комплексів, а ще точно депресія. Та схоже до цього дикуна нікому немає ніякого діла, от він існує, як йому виходить. А можливо, родичі не вивозять його нестерпний характер, от і забили на нього. Таке теж цілком можливо.

— Забирайся!

Знову волає зарослий Єті. Не можу звикнути до його криків, і від цього мене ще більше бере зло. Розвернувшись, кладу зарядний пристрій на тумбу та йду до вікна. Якщо він думає, що я так просто піду. То помиляється.