5. Підслухана розмова.

СОФІЯ

Переодягнувшись, йду в будинок і одразу йду на кухню. Двері на яку прочинені, і я чую тихі голоси кухарки та Євгена.

— А ця Софія, нічогенька така... Цікаво, скільки їй років?

Чую, як жінка хмикає й питає.

— А тобі це навіщо?

— Ну, як навіщо, Оксано Іванівно?! Ми ж можемо замутити... Вона симпатична. А раптом в нас стосунки зав’яжуться.

Жінка знову хмикає і з іронією заявляє.

— Ой, не факт.

— Чому?

— А хіба ти не бачив, як твій Сергій на неї дивився. Вона явно сподобалася йому. — Кухарка, зітхнувши, гримить посудом і додає. — Але цьому не дуже зраділа Анастасія. Вона ж спить і бачить Сергія своїм зятем. Вже дуже вона хоче, аби у Віти та Сергія все налагодилося.

— Але ж Сергій не кохає Віту... — спантеличено кидає Євген.

— Це ж бо й воно, Женю.

Я нервово ковтаю. Оце так заміс. Таємниці мадридського двору якісь, їй-богу. Тихесенько зітхаю, бо щось справді невпевнена, що затримаюся тут надовго. Вже хотіла зайти на кухню, як наступної миті чую.

— Оксано Іванівно, як гадаєте, наскільки вистачить нашої новенької? Хоч до вечора не втече?

О, о! А це вже цікаво. Чому я повинна кудись втікати? Всі так розмальовують того Захара таким монстром, що мене зло бере. Невже такий неприборканий? Бачу, тут всі вже ставлять ставки, коли ж я здамся та піду. Але я не з лякливих, не хочу забігати наперед, але ще подивимось. Хто кого?

— Хто його зна, Женю. Ця Софія ще зовсім дитина, а наш Захар здичавілий відлюдько. Тож побачимо.

Все, вирішую не ховатися більше, а то ще почую те, що чути не потрібно.

Прочинивши ширше двері, входжу на кухню. Кухарка помічає мене першою і одразу голосно звертається. Мабуть, аби її помічник не бовкнув нічого зайвого.

— О, Софійка... Ти так швидко переодягнулася. — Посміхається вона і одразу пропонує. — Сідай, будеш обідати... А тоді вже понесеш обід Захару Володимировичу.

— Спасибі, Оксано Іванівно, але я спершу погодую свого підопічного, а вже тоді сама обідатиму.

— Та чого? Краще спершу поїж, — просить мене жінка.

Євген пильно дивиться на мене. Відверто роздивляється, але роблю вигляд, що не помітила цього. Я прийшла сюди на роботу, а не на розваги.

— Дякую, але спершу хочу роботу свою зробити, а тоді вже...

— Ну, як знаєш, — видихає жінка. — Тоді зачекай кілька хвилин, зараз я все приготую та й підеш до свого підопічного.

Я лише киваю головою. І, зупинившись осторонь, чекаю.

— Софіє, розкажи про себе, — раптом просить Євген. — Чому на таку роботу прийшла? Невже кращої не знайшлося?

Пильно дивлюся на хлопця. З усього розумію, що в цей колектив мені вливатися сенсу немає. Я не знаю, на скільки тут затримаюся, тому розповідати зайве не хочеться. А от на слова помічника кухаря кидаю.

— Звісно, не від хорошого життя... Але маю зустрічне запитання: чому не хороший ресторан, а будинок в глушині?

Хлопець квадратними очима дивиться на мене. Навіть забув, що має нарізати овочі.

— Та я цей... Мене брат сюди привів.

— А я по оголошенню, — тихо відповідаю і одразу пригадую мем з Тік Току: «понабирають по оголошенню...».

Можливо, про мене так не скажуть, але, якщо чесно, мені якось байдуже.

На кухні повисає тиша. Оксана Іванівна готує обід для мого підопічного, Євген вже більше нічого не питає. Працює мовчки, а я нервую.

Після всього, що почула, хвилювання охопило таке, що аж нудить. І всі запахи на кухні лише посилюють нудоту.

За кілька хвилин Оксана Іванівна простягає мені тацю, і я повільно покидаю кухню, відчуваючи, як хвилювання тільки посилюється, а тіло від цього проймає дрібне тремтіння.

На таці — борщ, грінки, стейк з кров’ю та свіжі овочі. Ці аромати викликають спазм у шлунку. Не знаю, чи то я їсти хочу, чи справді нудить від нервів.

Підіймаюся сходами і відчуваю, як руки тремтять. Боюся цієї зустрічі, навіть при оптимістичному настрої.