4. Знайомство.

СОФІЯ

Входимо на кухню, де саме обід, і, схоже, тут зібралися всі працівники. Розгублено вітаюся і бажаю всім приємного апетиту. А управитель одразу представляє мене присутнім.

— Шановні колеги, попрошу хвилинку вашої уваги. В нас поповнення штату. — він з неоднозначною посмішкою оглядається на мене і представляє мене всім. — Народ, прошу вітати. Це Софія — особиста доглядальниця Захара Володимировича...

Челядь за столом переглядається. Пишнотіла світловолоса жінка важко зітхає і зі стогоном видихає.

— Ой, то ненадовго. — вона витирає серветкою вуста і представляється. — Я кухарка. Звати мене Оксана Іванівна. Пробач, дитино, але в нас ледь не що тижня нова доглядальниця.

— Оксано Іванівна... — гримає управитель. — Досить лякати дівчину. Краще продовжуйте знайомитися.

— Я Михайло Михайлович, — представляється сивий чоловік, що сидить поруч з кухаркою. — Садівник.

— А ми брати, — озивається юнак поруч приблизно мого віку або й молодший. — Мене звати Євген, я помічник кухаря, а це мій брат Сергій, він водій.

Поруч з хлопцями до мене спиною сидить дівчина, а справа від неї жінка, яка оглядається на мене і представляється.

— Мене звати Анастасія, а це моя донечка Віта. Ми прибираємо цей будинок.

Подумки хмикаю. Оце так арсенал для догляду за однією особою. Чи, може, я чогось не знаю? Але мене це обходити не повинно.

Раптом на кухню з іншого боку заходить сивий чоловік. І, зиркнувши на мене, вітається.

— О, невже у нас поповнення?

— Як бачиш, Семене Митрофановичу. — хмикає управитель. — Тож хутчіш знайомся з дівчиною і ходи обідати.

— Софія теж, мабуть, з дороги голодна. — зауважує кухарка. — Сідай до столу, дитино.

— Зараз, Оксано, я спершу їй кімнату покажу. Уніформу видам, з усім ознайомлю, тоді й обідатиме. — заперечує управитель і обертається до мене. — Перепрошую, Софіє, я маю справи по обіді.

А я, що... Хіба ж можу щось заперечити. Лише згідно киваю та, обернувшись, йду за чоловіком. Тільки щось мені ніяково. Бо при всіх я вже забула, як кого звати.

Через десять хвилин у мене вже є окрема невеличка кімната в будиночку, що знаходиться за розкішним пентхаузом. Також управитель видав мені уніформу, а тоді, нахмурившись, суворо заговорив.

— А тепер послухай мене уважно, Софіє. Зараз ти переодягнешся, пообідаєш і понесеш обід своєму підопічному. Звати його Захар Володимирович. В нього трохи гуляє психіка, він дуже замкнутий і дуже агресивно ставиться до людей. Кинутися не може, але запустити чим-небудь... Оце може.

Нервово ковтаю. Прикольний розклад. Але, якщо цей Єті мене образить, я мовчати точно не буду. Я не покоївка, яка буде мовчати, я ображати себе не дозволю нікому.

— А ще ви повинні стежити за порядком в кімнаті Захара Володимировича. І виносити сміття. Також виконувати всі його прохання.

Я лише згідно киваю. А чоловік залишає свій номер телефону про всяк випадок і йде. Зиркаю на уніформу. Добре, що це чорний брючний костюм з білими комірцями. Хоч почуватимуся зручно.

Видихаю і відчуваю, що ледь не тремчу, адже мене, походу, зараз чекає перша зустріч з цим монстром.