3. Холодна зустріч...

СОФІЯ

Увійшовши всередину будинку, я вражена розкішшю. Тут наче в музеї. Високі колони, пальми у горщиках, ретро-меблі. Простору так багато. Великі картини на стінах.

Коли опиняємося в центрі розкішної вітальні, нас зустрічає чоловік у костюмі, він вітається, а Діана Павлівна, відповівши йому, одразу представляє мене.

— Тимофію Орестовичу, знайомтеся, це Софія, вона буде доглядати за Захаром. Це його нова доглядальниця.

Чоловік з лисиною на маківці та в окулярах пильно дивиться на мене. А потім опускає окуляри і оцінювальним поглядом проходиться по мені.

— Ой, пробачте, Діано Павлівно, та це ненадовго. — Видихає він і, прицмокнувши, невдоволено фиркає. — Їй скільки років? Хоч повнолітня?

Жінка оглядається на мене і спантеличено питає:

— Софіє, скільки вам років?

— Двадцять три.

Розгублено відповідаю, і чомусь мені раптом стало страшно. Здається, що зараз цей Тимофій Орестович скаже, що я не підходжу і попросить мене додому.

Але він хмикає і, розвівши руками, заявляє:

— Вона тут надовго не затримається. День, максимум два. Це точно.

— Тимофію Орестовичу, не починайте. Ви так вічно говорите. — Відмахується пані Діана. — Краще скажіть, як Захар. І введіть дівчину в курс справи. Ознайомте з графіком Захара Володимировича. Розкажіть всі тонкощі та деталі.

Чоловік хмуриться і після секундної паузи заявляє:

— Захар Володимирович сьогодні, як завжди. Облив покоївку кавою, розсипав сніданок і наказав нікому до вечора до нього в покої не заходити.

У мене волосся дибки від таких розповідей. Тепер не знаю, що думати. Щось уже й сама невпевнена, що справді тут затримаюся надовго. Схоже, це й Захар справді якийсь навіжений.

— Добре, Тимофію Орестовичу, я все ж спробую провідати Захара, а ви займіться дівчиною. Розкажіть, що до чого. Виділіть кімнату, дайте уніформу, познайомте з персоналом та ознайомте з особливостями роботи й робочим графіком.

Пані Діана йде, а чоловік холодно звертається до мене:

— Ходімо, Софіє, познайомлю тебе з робочим персоналом.

Мовчки йду за управителем. Щось мені вже страшно. Не впевнена, що хочу тут залишатися. Бо я точно не терпітиму знущань. Може, краще забиратися звідси, доки не пізно, і доки пані Діана ще не поїхала. Але від згадки про нові пошуки роботи мене нудить. Тож вирішую спробувати. А там як буде.