2. Розповіді Діани Павлівни.

СОФІЯ

Кілька хвилин міркую. Але в мене вибір невеликий. Я можу зараз відмовитися, але шукати знову вакансії я не готова. Бо з моїм щастям краще не ризикувати. Мені страшно, але зиркаю на Діану Павлівну і з острахом погоджуюся.

— Я згодна.

Жінка оглядається на мене і ще раз надто серйозно перепитує.

— Софіє, ви добре подумали? Ви надто юні, а мій кузен місцями буває досить агресивний. Я попрошу вас це врахувати. І ще раз подумати.

Я важко видихаю. Трохи страшно, але відмовлятися не хочу. Мені потрібна робота і край.

— Буду сподіватися, у мене вийде, — розгублено погоджуюся.

— Ну гаразд, — видихає жінка. — Тоді поїхали.

Вона за секунду рушає з місця. І починає свою розповідь.

— Отож, Софіє, доки ми їдемо, я таки дещо вам про кузена розповім, щоб ви хоч трохи розуміли, з чим вам доведеться мати справу, а вірніше з ким. — вона зітхає, і, перемкнувши швидкість, продовжує. — Три роки тому мій кузен потрапив у жахливе ДТП, його водій загинув, а він дивом залишився живий. Та зараз він прикутий до інвалідного візка. Не хоче нікого бачити. Замкнувся в собі, живе в лісі. До всіх кричить. Одним словом, живе мов Єті. Може, все б нічого, але ще й до всього цього його покинула дружина, і зараз живе з його партнером по бізнесу. Як на мене, саме це стало останньою краплею, яка зламала мого кузена. — жінка видихає і напружено кидає. — Ось такий заміс. Саме тому ми шукаємо доглядальницю. Бо ваша попередниця три дні тому пішла. Не витримавши припадків Захара.

Мені страшно. Дуже страшно, але намагаюся не думати ні про що. Якось але буде.

— А невже ваш кузен назавжди прикутий до візка? Що кажуть лікарі?

Діана Павлівна пригальмовує на черговому повороті й, вкотре важко зітхнувши, відповідає.

— Тепер пізно про це говорити, бо три роки тому йому ще давали п’ять відсотків, що він стане на ноги. А зараз не знаю... Захар навіть чути нічого не хоче, він заледве підпускає до себе обслуговуючий персонал.

Далі їдемо мовчки. Щось мені вже страшно. Але давати задню пізно. Тому подивимося, як воно буде. Може, не такий вже й страшний чорт, як його малюють.

За годину ми виїжджаємо в ліс і ще хвилин десять їдемо лісовою дорогою. У мене волосся дибки. Бо чудово розумію, що навіть якби хотіла втекти, то звідси точно не виберуся. Але вже нічого не питаю. Я ж погодилася.

Під’їхавши до високої огорожі, Діана Павлівна, зупинившись біля високих кованих воріт, сигналить. А коли ворота відчиняються, машина в’їжджає в просто розкішний доглянутий двір. Тут так класно. Я щось схоже хіба на картинках у Тік Тоці бачила. У моєї сестри в приватному будинку теж гарно, але двір сестри тьмяніє в порівнянні з цим двором.

Авто зупиняється, і жінка оглядається на мене.

— Що ж, Софіє, ми приїхали. Ходімо, буду знайомити вас з управителем, а вже він познайомить вас з рештою персоналу.

Несміло виходжу та йду за жінкою. Розкіш будинку вражає. Погляд пробігається по вікнах, і я бачу, як хтось на другому поверсі різко закриває темно-зелену штору. Серце на мить стислося. Бо чомусь здається, що це і був кузен пані Діани. Нервово ковтаю і поспіхом йду за жінкою.