Розділ 14. Чужа реальність

Ася

Я вийшла з палати, обережно прикривши за собою двері, і притулилася спиною до холодної стіни коридору.

Ноги ледве тримали. Усередині мене трясло так, ніби я щойно пробігла марафон на межі власних можливостей. Я заплющила очі й зробила глибокий, тремтячий вдих, намагаючись заповнити легені повітрям, якого мені катастрофічно бракувало вже довгий час.

На моїй руці досі відчувалося тепло його пальців і те, коротке: «Вибач».

Це єдине слово, сказане його хриплим голосом, яке все ще лунало в моїй голові. Самовпевнений, нахабний, розпещений холопець, який ніколи в житті ні перед ким не схиляв голови, щойно тримав мене за руку й дивився на мене так, ніби я була єдиним, що утримувало його на краю прірви.

Я відчувала, як тріскається та стіна ненависті й зневаги, яку я так старанно будувала між нами. Вона просто розсипалася на друзки від одного його дотику. 

Мені хотілося ненавидіти його за те, що він накоїв. За те, що змусив мене пережити цей  страх, коли він знепритомнів. Але правда полягала в тому, що найбільше у світі я хотіла залишитися в тій палаті, сісти поруч із його ліжком і просто не відпускати його руку.

Я майже повірила в те, що між нами дійсно щось змінилося і цей момент відвертості дає мені право бути поруч.

Але реальність мала на це інші плани. І ця реальність наближалася коридором у вигляді  цокоту високих підборів.

Я розплющила очі й повернула голову. З-за рогу вийшла Юля. І виглядала вона так, ніби щойно зійшла з обкладинки якогось глянцевого журналу. Ідеально випрасуваний світлий тренч без жодної зайвої складочки. Волосся зібране в  гладкий хвіст, на обличчі — бездоганний макіяж, який приховував будь-які ознаки тривоги. У руках вона тримала брендову сумочку. 

Юля — дівчина зі світу Алекса. Дівчина, яку схвалюють його батьки, яка ідеально вписується в його статус і його майбутнє.

І я... У пом'ятій футболціі, старих джинсах і кросівках на босу ногу. З розпатланим волоссям і темними колами під очима, що робили мене схожою на вуличного привида.

Контраст був настільки разючим, що мені раптом стало недобре. Наче хтось із розмаху вдарив мене під дих.

Юля помітила мене не одразу, бо цілеспрямовано йшла до дверей реанімації, на ходу дістаючи телефон. Але коли її погляд нарешті сфокусувався на мені біля стіни, вона на секунду збавила крок. 

— О, це ти, — її тон був якийсь зневажливий. Вона окинула мене оцінювальним поглядом, і ледь помітно скривилася. — Що ти тут робиш у такий час? Христина Ігорівна відправила тебе привезти речі для Алекса?

Я міцніше стиснула кулаки, ховаючи їх у кишені джинсів. Моя гордість волала відповісти їй так, щоб збити цю зверхність. Сказати, що саме до мене, а не до неї він прийшов тієї ночі. Що саме я тримала його, коли він втрачав свідомість, і що саме мою руку він щойно не хотів відпускати.

Але слова застрягли в горлі. Бо який у цьому був сенс?

— Так, — мій голос прозвучав сухо. Я змусила себе надіти свою звичну маску для персоналу. — Привезла речі.

— Зрозуміло, — Юля миттєво втратила до мене інтерес, її голос став діловим. — Він у цій палаті? До нього вже пускають?

— Він щойно прийшов до тями. Але лікар просив його не турбувати довго. Йому все ще важко дихати.

— Я сама розберуся, що йому важко, а що ні, — холодно відрізала вона, навіть не глянувши на мене. — Ти можеш іти. Передай Христині Ігорівні, що я залишуся з ним стільки, скільки буде потрібно.

Дівчина не чекала на мою відповідь. Юля рвучко натиснула на пластикову ручку і впевнено переступила поріг тієї самої палати, з якої я вийшла хвилину тому. Двері зачинилися за нею, відрізаючи мене від нього остаточно і безповоротно.

Я залишилася стояти в порожньому коридорі і уява миттєво намалювала картину того, що зараз відбувається за цими дверима. Юля підходить до його ліжка. Вона має повне, законне право схилитися над ним, обійняти його, торкнутися його губ своїми. Має право плакати над ним так, щоб усі це бачили і співчували їй. Має право влаштовувати йому сцени, вимагати обіцянок і тримати його за руку.

А я... я мала право лише стояти в коридорі, подавати чисті рушники і прибирати за ним.

Раптом гіркота підкотила до горла так, що на очі навернулися солоні сльози. Я різко відірвалася від стіни і швидким кроком пішла геть, подалі від цієї палати.

Це було правильно. Ця жорстка реальність, яку щойно принесла із собою Юля, врятувала мене від найбільшої помилки.

Я ледь не повірила в ілюзію. Той момент у палаті, його хрипле вибачення, його вразливість — усе це було лише наслідком адреналіну, знеболювальних та шоку.

 Алекс Громов був розпещеним хлопцем, який звик гратися чужими емоціями. І щойно йому стане краще, щойно він повернеться у свій звичний світ елітних клубів, дорогих машин і правильних дівчат. А мені доведеться збирати себе по шматках.

Я вийшла з лікарні в прохолодний двір і повітря трохи прочистило думки.

Ні. Я більше не гратиму в ці ігри. Я не дозволю йому зруйнувати себе тільки тому, що одного разу він вирішив подивитися на мене не як на прислугу. Він зробив свій вибір, коли сів у ту машину і поїхав на бій, проігнорувавши всі мої слова.

У мене є своє життя, хвора мати, яку треба було піднімати на ноги, борги та навчання. Я не могла дозволити собі розкіш стати черговою іграшкою в руках Громова, яку він зламає і викине, коли йому набридне.

Я зупинилася на краю тротуару, чекаючи на  таксі, і міцно заплющила очі. Я повинна була вирвати його зі свого серця зараз, повернутися в дім й надіти уніформу. І з цієї секунди стати для Алекса Громова саме тією, ким я була за статусом. Байдужим, непомітним фоном його розкішного життя.