Розділ 13. Право на життя

Алекс 

Ася стояла за три кроки від мого ліжка. Вона навіть не підходила ближче. Її руки були міцно схрещені на грудях як захисна поза, яку вона завжди приймала, коли готувалася до нападу.  

Ася чекала, поки я заговорю першим і дивилася на мене не кліпаючи. Мій мозок, одурманений кінською дозою знеболювальних та гірким усвідомленням власної безпорадності, миттєво підкинув найгіршу з можливих реакцій. Захист.  Найкращий спосіб не показати, що тобі боляче — зробити боляче іншому.

Мені було нестерпно від того, що вона бачила мене таким. Слабким та зламаним від того, що я, як побитий пес, приповз саме до її дверей і звалив на неї свій страх.  А вона взяла все це і просто передала моїм батькам, позбавивши мене останніх залишків контролю.

Я дивився на неї так, як дивився на суперників перед виходом на ринг, намагаючись заморозити все, що зараз рвалося назовні.

— Ти здала мене, — мій голос прозвучав хрипко.

 Її пальці, що стискали власні плечі, тремтіли від напруги, ніби вона намагалася зігрітися.

— Що ти сказав? — перепитала вона і її голос був таким тихим, що я ледь почув, крізь гудіння медичних приладів.

Я спробував зробити глибший вдих, щоб голос звучав твердіше, але правий бік миттєво прострелило сліпучим болем. Там, де зламане ребро пробило легеню, ніби ворухнувся розпечений ніж. Я стиснув щелепу, проковтнувши біль, і продовжив:

— Я не просив кликати батьків. Я прийшов до тебе, Асю. До тебе. А ти просто злила все моїй родині за першої ж нагоди, як слухняна працівниця. 

Я бив словами, намагався відштовхнути її якомога далі. Намагався вибудувати стіну зі своєї роздутої гордості, щоб не бачити її очей. Але вона не відступила.

Замість того, щоб розплакатися, відвернутися чи почати виправдовуватися, Ася зробила два різкі кроки вперед, підійшовши до мого ліжка.

Її обличчя, і без того бліде, стало кольору крейди. А в темних очах раптом спалахнула така чиста  лють, що мій монітор над головою запищав ще швидше.

— Я злила? — її голос затремтів. 

Вона підійшла впритул, впираючись долонями в металеве бильце мого ліжка.

— Ти прийшов до мене, бо сам уже не міг стояти на своїх довбаних ногах, Громов! Ти приповз під мої двері, щоб не отримати наганяй від батька! Ти відключився прямо на моїх руках, а твоя кров досі на моїх пальцях.

Дівчина різко підняла руки, показуючи мені свої тремтячі долоні, а потім знову вчепилася в метал ліжка. 

— Що я, по-твоєму, мала зробити?! — зірвалася вона на крик, і цей крик болем відлунив у моїй  голові. — Дивитися, як ти непритомнієш, і тримати це в секреті?! Мовчати, бо твоя роздута, хвора гордість важливіша за твоє життя?! Чи, може, ти справді хотів здохнути в моїй кімнаті, щоб я потім до кінця своїх днів із цим жила?! 

Вона замовкла, важко ковтаючи повітря. Її слова вдарили мене сильніше, ніж будь-який удар Прометея. Вони пробили мій захист й залишили мене абсолютно голим перед власною совістю.

Це був справжній холодний душ. Раптом уся моя злість, усе моє роздратування через втрачений контроль здалися мені настільки дрібними  й огидними, що до горла підкотила нудота.

Голос мами знову відлунням пронісся в голові: «Ти хоч уявляєш, що вона пережила тієї ночі?»

Я перестав дивитися на неї як на суперника, який порушив мої правила і нарешті подивився на неї... по-справжньому.

Її обличчя, тонка складочка між бровами, сплутане волосся. Її пальці, що вчепилися в метал, безперервно тремтіли.

Вона виглядала виснаженою та зламаною цією ніччю. Ніччю, яку я сам, власними руками, їй влаштував своїм сліпим егоїзмом і бажанням комусь щось довести. Вона не зраджувала мене. Вона витягла мене з того світу, переживши при цьому свій особистий, найгірший кошмар. А я віддячив їй тим, що звинуватив у зраді.

Усередині все стиснулося від задушливої провини. Я відчув себе стовідсотковим  покидьком. Таким, яким вона мене завжди і вважала.

Ася дихала ривками, не відводячи від мене палючого погляду. Вона чекала на мій удар у відповідь. Готувалася до чергової порції  сарказму, до нового витка нашої безглуздої війни. І зібрала всі свої сили, щоб витримати мій наступний напад. Але в мене більше не було сил битися з нею. Та й бажання теж.

Я повільно, долаючи опір власного тіла, підняв праву руку. Катетер від крапельниці, встромлений у вену, неприємно потягнув шкіру. А пластикова трубка, що виходила з-під ребер і тягнулася до апарата, відгукнулася гострим та пекучим болем. Але я проігнорував усе це.

Моя рука зависла в повітрі, а потім долоня повільно опустилася на її холодні пальці, які все ще мертвою хваткою стискали бильце мого ліжка.

Ася миттєво завмерла і перестала дихати. Вона не відсмикнула руку, хоча я відчув, як усі її м'язи під моєю долонею напружилися, перетворившись на камінь.

Я обережно, ледь відчутно накрив її руку своєю. Моя шкіра була гарячою від температури, а її — холодною. Це був мій перший, безмовний жест капітуляції перед нею. Я не вмів просити пробачення. Я майже ніколи в житті цього не робив, вважаючи це проявом слабкості. Але зараз мені хотілося віддати все, що в мене було, аби лише забрати кожне своє дурне слово назад.

— Вибач, — мій голос зірвався на ледь чутний, хриплий шепіт.

Одне коротке слово, але воно розірвало мені горло й далося мені важче, ніж будь-який бій на рингу.

Ася перевела розгублений погляд на мою руку поверх своєї. Довго, не кліпаючи, дивилася на контраст наших пальців. А потім повільно підняла голову і знову подивилася мені в очі.

Уся її злість, увесь той пекучий вогонь, яким вона так відчайдушно захищалася від мене, раптом згасли. Її плечі безсило опустилися, втративши напругу, а тремтіння в її пальцях стало ще сильнішим і передалося моїй руці.

Я злегка стиснув її долоню, намагаючись передати їй хоч трохи тепла, якого в мене самого  майже не залишилося. Я просто тримав її, великим пальцем ледь відчутно погладжуючи її холодні кісточки.