Розділ 12. Зрада чи порятунок

Алекс

Повернення в реальність виглядало ніби не зі мною. 

Спочатку я почув нав’язливе пікання монітора десь над головою. Потім — шурхіт одягу. А вже за ним прийшов біль й розійшовся по всій правій половині грудей.

Кожна спроба зробити навіть маленький вдих закінчувалася тим, що всередині ніби провертали іржаве лезо.

Я спробував розплющити очі, але бле світло миттєво засліпило, змусивши знову заплющитися. У горлі пересохло так, наче я ковтав пісок.

— Ну нарешті, ти отямився. — Тихий голос батька, несподівано прозвучав у палаті.

Я змусив себе знову відкрити очі, сфокусувавши погляд. Батько сидів у кріслі біля самого ліжка. Одягнений у футболку у якій часто спав. Мама стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Її очі були червоними, а губи стиснуті в тонку лінію.

— Живий, — хрипко видихнув я. Голос здався чужим, наче належав старому діду.

Мама різко відвернулася до вікна, ховаючи обличчя, але я встиг помітити, як здригнулися її плечі.

Я чекав, що батько зараз почне кричати, рознесе цю палату, згадає мені всю мою безвідповідальність, дурість і те, як я ледве не відправився на той світ. Я був морально готовий до найгіршого розносу в моєму житті.

Але Громов старший залишався лякаюче спокійним. Він не підвищив голосу, просто дивився на мене тим своїм поглядом, від якого в будь-кого іншого по спині поповз би холод.

— Про бої ми поговоримо, коли ти зможеш нормально сидіти, — рівно промовив він.

Я завмер, дихання перехопило, і цього разу не від болю в легені. Мозок, отуплений знеболювальними, почав гарячково складати пазл. Я був упевнений, що вони нічого не знають. Я міг сказати, що на мене напали на вулиці. Що це було пограбування. Та що завгодно. Батько не міг знати про нелегальні бої, я приховував це роками.

— Хто сказав? — мій голос прозвучав різкіше, ніж я планував.

Батько лише ледь помітно підняв брову, не вважаючи за потрібне відповідати на очевидне.
Але мені й не потрібна була його відповідь. Усередині все миттєво обірвалося, а потім спалахнуло чорною злістю.

Ася... Крім неї, ніхто не знав. Тільки вона чула мою вчорашню розмову по телефону в машині. Тільки вона знала, куди я їздив.

Монітор біля мого ліжка запищав трохи швидше, реагуючи на пульс. Злість затопила мене з головою. Тому, що це відчувалося як зрада.

 Найгірша і найболючіша зрада. Я довірив їй свою слабкість. Я, чорт забирай, прийшов до неї, коли ледве тримався на ногах, розраховуючи, що це залишиться між нами. А вона просто здала мене батькам за першої ж нагоди.

— Вона не мала права, — процідив я крізь зуби, ігноруючи біль у ребрах.

— Що ти сказав? — батько ледь помітно напружився.

— Вона не мала права вам розповідати, — я спробував підвестися на ліктях, але тіло відмовилося слухатися, відкинувши мене назад на подушки.

— Алексе, закрий рот. — Це був не батько.

Мама різко обернулася від вікна. В її очах не було більше сліз. Там палав такий гнів, що я замовк. Вона підійшла впритул до ліжка і схилилася наді мною.

— Вона не мала права? — голос мами тремтів від ледве стримуваної люті. — А ти... ти мав право приповзти до неї весь у крові й залишити її саму вирішувати, що з тобою робити? — Її слова вдарили мене сильніше, ніж кулаки Прометея.

— Мамо, я…

— Мовчи, — відрізала вона, і її пальці вп'ялися в бильце ліжка. — Тобі двадцять два роки, Алексе. Ти дорослий та сильний чоловік. Ти сам поїхав на цю бійню, знаючи, в якому ти стані. А потім, коли зрозумів, що тобі погано, ти не пішов до нас. Ти пішов до дев'ятнадцятирічної дівчинки. І звалився на неї, стікаючи кров'ю.

Я ковтнув пересохлим горлом, відчуваючи, як уся моя злість раптом здалася жалюгідною.

— Ти хоч уявляєш, що вона пережила тієї ночі? — не вгамовувалася мама, і її голос зірвався. — Вона сиділа під операційною біла як стіна, поки тебе витягали з того світу. Вона розповіла все, що знала, щоб лікарі розуміли, які в тебе можуть бути травми. А ти лежиш тут і маєш нахабство говорити, що вона не мала на це права?!

Я заплющив очі і у голові раптом сплив останній спогад. Її перелякані очі й тепла долоня на моєму волоссі. 

Боже... Алекс... Я справді звалив це все на неї. Я хотів сховатися, хотів, щоб мене пошкодували, не думаючи про те, який жах вона відчує, дивлячись, як я задихаюся в її кімнаті.

Злість випарувалася, залишивши після себе лише важку, нудотну провину. Я справді був ідіотом.

— Вона… — мій голос ледве слухався. — Вона поїхала додому? Де вона?

Я запитав це майже рефлекторно, бо мені треба було знати.

Батько мовчки підвівся з крісла і поклав руку мамі на плече, заспокоюючи її.

— Вона тут. У коридорі, — коротко відповів він. —  Я піду знайду лікаря й скажу, що ти прийшов до тями.

— Поговоримо пізніше, сину. — Він м'яко потягнув маму за собою до виходу. 

Двері зачинилися, залишивши мене наодинці з монотонним піканням приладів.

Отже, вона тут. Не поїхала додому. Чекала.
Серце зробило дивний та болючий кульбіт, від якого ребра знову занили. Я дивився на двері палати, очікуючи, коли вони відчиняться.

За кілька хвилин ручка тихенько опустилася. Ася зайшла до палати так тихо, ніби боялася порушити спокій. Вона виглядала просто жахливо. На ній були джинси і майка, а волосся сплутане. Вона справді сиділа тут усю ніч.

Дівчина зупинилася за кілька кроків від ліжка.
Вона зайшла, напевно, очікуючи побачити в моїх очах вдячність, або хоча б каяття, яке щойно вибила з мене мама.

Але я включив свій захист швидше, ніж встиг подумати. Моя власна вразливість, той факт, що вона бачила мене розбитим, слабким і наляканим, змусили мене підняти стіни. Я не міг дозволити їй думати, що тепер у неї є наді мною влада.

Я подивився на неї трохи холодно й відчужено. Так, як дивився на суперників перед початком бою, намагаючись приховати все, що вирувало всередині.