Розділ 11. Його таємниця

Ася

Я не знала, скільки ми вже просиділи в цьому коридорі. Двадцять хвилин чи дві години. Час просто застряг десь між лампою на стелі й  дверима, куди забрали Алекса.

Христина сиділа біля Артема, який міцно тримав її за руку. Іноді щось тихо говорив, нахиляючись до самого її вуха, але вона майже не реагувала.  Тільки дивилася в одну точку.

Я стояла збоку, притулившись спиною до холодної стіни. У голові на повторі крутилася одна й та сама сцена. Те, як він важко спирався на  одвірок, намагаючись дихати, але все одно натягував на обличчя свою фірмову нахабну усмішку.

«Асю… викликай швидку».

Я до болю стиснула власні плечі і мене трусило від адреналіну, який досі не відпустив.

Я ненавиділа його в цю мить. За те, що він поїхав. За те, що проігнорував усе на світі. За те, що довів себе до такого стану. А найбільше — за те, що з усіх людей він приперся саме до мене, змусивши моє серце зупинитися від жаху.

Двері реанімації нарешті відчинилися. Ми всі троє підскочили одночасно. Лікар зняв маску з обличчя, повільно підходячи до нас.

— Стан вдалося стабілізувати.

Я вперше за цей нескінченний вечір нормально втягнула повітря в легені. І груди заболіли від напруги.

— Він… він виживе? — Христина судомно притиснула долоню до губ.

— Зараз прямої загрози життю немає, — сказав лікар рівно.

Артем заплющив очі й важко, шумно видихнув. Лише тоді я усвідомила, яких шалених зусиль йому вартував цей показовий спокій.

— Що саме з ним? — голос Артема був низьким і хрипким. 

— Сильна травма грудної клітки. Є пошкодження ребер. Одне зламане ребро зачепило легеню. Нам довелося терміново втрутитися і ставити дренаж. Найближчий час він залишатиметься в реанімації під наглядом. 

— Коли до нього можна зайти? 

— Трохи пізніше. Спочатку він має прийти до тями після наркозу.

— Але мені потрібно уточнити ще дещо. — Лікар замовк і його погляд став уважнішим, скануючи батьків. 

— Що саме? — напружився Артем. 

— Те, як саме він отримав ці травми?

— Він сказав… що кілька днів тому побився з кимось біля клубу. — Христина розгублено подивилася на лікаря. 

Лікар скептично насупив брови. 

— Я питаю не лише про сьогоднішні ушкодження. У нього є сліди старих ударів. Частина синців на спині і боках — кількаденної давності. До того ж, на знімку чітко видно, що грудна клітка вже була  травмована ще до сьогоднішнього випадку. Це не схоже на звичайну вуличну бійку.

Мої пальці миттєво зледеніли. Христина повільно, дуже повільно повернула голову до чоловіка, але Артем мовчав. Його обличчя перетворилося на камінь.

Я теж мовчала. Серце гупало так, що віддавало у скронях. Але продовжувати цю абсурдну брехню зараз, здавалося просто злочином.

— Я знаю, — мій голос прозвучав несподівано різко.

Троє людей миттєво повернулися до мене. У горлі пересохло і я ледь змусила себе проковтнути клубок.

— Що ти знаєш, Асю? — Христина зробила крок назустріч, її голос тремтів. 

— Знаю, звідки в нього ці травми.

Артем дивився на мене так важко і пронизливо, що мені захотілося відвести очі. Але я не відвела.

— Алекс бере участь у боях, — видихнула я.

 Христина насупилася, ніби не розуміючи значення слів. 

— У яких боях? 

— Нелегальних.

— Що? — її брови поповзли вгору.

— Він їздить на нелегальні бої без правил. Я не знаю, як давно це триває і які там ставки. Він мені не звітував.

Христина просто дивилася на мене широко розплющеними очима. Наче чекала, що я зараз нервово засміюся і скажу, що це такий ідіотський жарт. Але я не сміялася. 

Артем стояв як статуя. Здавалося, він навіть перестав дихати. 

— Ти бачила це? — його голос прозвучав настільки холодно, що по спині пробіг мороз. 

— Сам бій — ні. — Я зчепила руки в замок, щоб ніхто не бачив, як вони тремтять. — Але кілька днів тому він повернувся додому о четвертій ранку. Весь розбитий. Я тоді випадково була в його кімнаті... Він сам сказав, що був бій.

Христина знесилено опустилася назад на стілець, ніби з неї викачали повітря. 

— Тобто… те обличчя? Синці? Ребра? — вона підняла на мене повні жаху очі. Я мовчки кивнула. Вона прикрила рот долонею. — Господи...

Артем не сказав нічого. І саме це лякало найбільше. Я вже бачила його серйозним та стриманим, але зараз це було щось інше. Це була тиша перед вибухом. Його руки раптом стиснулися в кулаки.

— Ви не знали про це? — обережно уточнив лікар, переводячи погляд з дружини на чоловіка. 

— Ні, — коротко кинув Артем. — Він усе приховував.

Лікар дістав планшет і щось швидко занотував. Потім поставив ще кілька запитань мені, на які я могла лише безпорадно хитати головою. Як часто він бився? Не знаю. Скільки загалом було боїв? Не знаю. Чи втрачав свідомість після них раніше? Не знаю.

З кожним моїм «не знаю» всередині ставало тільки гірше і порожніше. Бо саме в цей момент до мене дійшло, що я ні чорта про нього не знаю.

 Я знала його нахабну, провокативну усмішку. Знала, як майстерно він вміє виводити мене з себе. Знала, як він дивиться, коли хоче змусити мене нервувати. Але про те, що відбувається з ним, коли він зачиняє за собою двері будинку... я не знала взагалі нічого.

Лікар пішов, пообіцявши повідомити, щойно Алекс прокинеться. Христина ще кілька секунд сиділа нерухомо. А потім різко піднялася. 

— Він сидів за столом, — її голос був надтріснутим, тихим. 

— Христино… — Артем спробував взяти її за руку.

 — Він сидів з нами за одним столом! Я питала його. Я бачила його руки. А він… він просто дивився мені в очі і брехав. 

— Ми поговоримо з ним, коли він одужає.

— Коли? — вона підвищила голос. — Коли він знову зірветься кудись посеред ночі, і наступного разу його вже привезуть сюди в чорному пакеті?!

Її голос зірвався на ридання. Артем одразу зробив крок, притягнув її до себе і міцно обійняв, ховаючи її обличчя на своїх грудях. Вона вчепилася в його піджак, тихо плачучи.