Розділ 10. Не смій

Ася

Ще секунду тому я відверто злилася на нього. На його дурні жарти, на його недоречну самовпевненість, на те, що він приперся до мене посеред ночі весь побитий і примудрявся поводитися так, ніби нічого страшного не сталося.

А потім Алекс хрипко кашлянув й повільно подивився на свою руку. Його очі якось дивно розширилися, наче він уже не зовсім чітко бачив те, що перед ним.

— Асю… викликай швидку, — ледве чутно видихнув він, і наступної секунди його тіло просто обм’якло.

— Алекс! — мій крик порушив тишу кімнати.

Я дивом встигла підхопити його за плечі, не давши впасти на підлогу. Він був важкий. Набагато важчий за мене. Усе, що мені вдалося зробити — це притримати його тіло, поки він незграбно завалився набік, прямо на мої подушки.

— Алекс! Алекс, ти чуєш мене? — я торкнулася його правої щоки, потім лівої, але він не реагував. — Не жартуй так, чуєш? Це зовсім не смішно!

Ніякої відповіді я не дочекалася. Моє серце калатало як скажене. Що робити? Де мій телефон?

Паніка накрила мене з головою. Я схопила свій мобільний з тумбочки, ледь не випустивши його з тремтячих рук. Пальці не слухалися, я двічі тицьнула не туди, намагаючись відкрити панель набору номера. А потім мене ніби вдарило струмом. Христина. Вони з Артемом вдома. Я навіть не уявляла, які саме в нього травми і що робити з тією кров'ю, але вони мали знати.

Номер Христини знайшовся швидко і вона відповіла майже одразу.

— Асю? — її голос був сонний і стривожений пізнім дзвінком.

Я відкрила рот, намагаючись сформулювати фразу, але слова застрягли в горлі. Коли я нарешті заговорила, мій власний голос мене налякав. 

— Христино… будь ласка… підійдіть до мене. Швидко.

— Ася, що сталося? — різко запитала вона, і я почула шурхіт ковдри.

Я подивилася на Алекса. Він лежав нерухомо, його обличчя зливалося з білою наволочкою. 

— Алекс тут. Він… він повернувся після бою. Йому стало дуже погано. Він не міг вдихнути, а потім кашлянув кров’ю і просто знепритомнів.

— Я вже йду! — крикнула Христина, і зв’язок обірвався.

Кинувши телефон на ковдру, я знову схилилася над Алексом.

— Тільки не смій, — прошепотіла я, ледве стримуючи сльози.

Не знаю, що саме я йому забороняла. Втрачати свідомість? Не прокидатися? Лякати мене до чортиків? Напевно, все це водночас. Я обережно поклала долоню йому на груди, щоб відчути серцебиття. Він дихав. Але це дихання було рваним та нерівним.

Тоді сидячи в його машині, я твердо вирішила, що більше ніколи не лізтиму в його справи. Він сам цього вимагав. Дорослий хлопчик, який сам приймає рішення і несе за них відповідальність. А тепер цей "дорослий хлопчик" лежав у моєму ліжку, блідий і закривавлений, і єдине, чого я хотіла у всьому світі — щоб він розплющив очі.

— Господи! — Христина підлетіла до ліжка, на ходу запахнувши домашній халат. Її волосся розсипалося по плечах, а на обличчі був такий жах, якого я ніколи не бачила у цієї стриманої жінки. Зараз вона була просто матір'ю, а наляканою до смерті матір'ю.

— Алекс! Синку, чуєш мене? — Жінка впала на коліна біля ліжка і схопила сина за руку. 

Але він не поворухнувся. Христина підняла на мене змучені, повні паніки очі. 

— Як це сталося?

— Алекс прийшов десь хвилин десять тому, весь побитий, — швидко, збиваючись, почала я. — Я хотіла одразу викликати швидку, але він не дозволяв, жартував. А потім йому раптом стало дуже боляче. Ніби він не зміг вдихнути, кашлянув і…

Я замовкла, перевівши погляд на закривавлену серветку, що валялася на підлозі. Христина простежила за моїм поглядом, і її обличчя посіріло.

— Артем! — крикнула вона.

Це не був істеричний крик, але в ньому було стільки страху, що мене саму затрусило.

Кроки на сходах почулися за кілька секунд. Артем увірвався до кімнати в темних домашніх штанах і футболці. Спочатку він подивився на дружину, потім на мене, а потім зупинився на сині. Чоловік завмер.

— Треба негайно в лікарню, — Христина спробувала підвестися, але ноги її не слухалися.

Артем уже був біля ліжка. Він схилився над Алексом, швидко намацав пульс на шиї. Я дивилася на нього і вперше бачила, як із цього незворушного чоловіка зникає весь спокій. Він не панікував, не метушився, але його губи були стиснуті у тонку лінію.

— Машина внизу, — коротко, кинув він. — Христино, візьми документи і ключі. Я його понесу.

— Я допоможу! — випалила я, роблячи крок вперед.

Артем подивився на мене так, ніби тільки зараз усвідомив мою присутність у кімнаті. Його погляд ковзнув до моїх ніг. 

— Тільки спочатку взуйся.

Я опустила очі й зрозуміла, що стою боса. Швидко натягнувши перші-ліпші кросівки, які знайшла біля шафи, я навіть не стала зашнуровувати їх.

Артем тим часом підхопив Алекса на руки. І мені стало страшно вдруге за цю ніч. Алекс, який завжди здавався таким величезним, який займав собою весь простір і ходив по цьому будинку так, ніби весь світ належав йому, зараз мав вигляд безсилої, зламаної ляльки на руках у батька. Його голова відкинулася на батькове плече, розбита губа скривилася, а на чорній футболці чітко виднілася свіжа кров.

— Обережно, — прошепотіла я.

Артем нічого не відповів, швидко й обережно виносячи сина в коридор. Ми кулею злетіли сходами вниз. Христина вже чекала біля вхідних дверей із сумочкою. Побачивши непритомного сина на руках у чоловіка, вона тихо заскиглила, прикривши рот долонею.

— Відкрий задні двері, швидко, — скомандував Артем.

Алекса обережно вклали на заднє сидіння позашляховика. Христина миттєво сіла поруч, поклавши його голову собі на коліна. Я ж залишилася стояти на холодному ґанку, ніяково обхопивши себе руками.

І тільки в цю секунду до мене дійшло: це їхня родина. Це їхня трагедія. Їхній син. Я тут просто наймана працівниця, випадковий свідок. Зараз вони поїдуть рятувати свою дитину, а я залишуся у будинку. І так буде правильно.