Розділ 9. Відчини мені

Я був злий. І ця злість не мала нічого спільного з Прометеєм чи моїми ребрами, які нили від кожного різкого руху ще дорогою до залу. Я злився на Асю. Це було безглуздо й абсолютно несправедливо, але її останній погляд ніяк не йшов із голови.

 Ніякого прохання залишитися. Ні звичної сварки, ні навіть банального «бережи себе». А потім я сам, наче п’ятирічний хлопчик, запитав, чи відчинить вона мені двері, якщо я повернуся побитим. Ще трохи і попросив би її чекати мене біля вікна.

Сильніше стиснувши кермо, я спробував переконати себе, що мені байдуже. Звісно, це не допомогло.

До старого складу на околиці міста, де сьогодні проходили бої, я приїхав настільки заведеним, що мене дратувало буквально все. Гучна музика,  запах поту, десятки поглядів, які миттєво повернулися в мій бік. Мені хотілося лише вийти на ринг, вдарити й хоча б на кілька хвилин вибити з голови думки про дівчину, яка зараз спокійно спала в моєму домі.

— Ти виглядаєш паршиво, — зауважив Сергій, коли я зайшов до роздягальні й сів на лавку. — Що з ребрами?

— Все в нормі, — я різко смикнув бинт, намотуючи його на кісточки, і мимоволі згадав, як обережно це робила Ася кілька ночей тому. Відігнавши спогад, я піднявся. — Я готовий.

Прометей уже чекав. Він був важчий, вищий і явно прагнув реваншу. Його самовпевнена усмішка зникла з першим же моїм ударом. Ми билися жорстко, значно жорсткіше, ніж минулого разу. Прометей швидко зрозумів, де моє слабке місце. Його важкий кулак влетів мені прямо в правий бік, вибиваючи повітря з легень.

Хтось із натовпу кричав добивати по ребрах. Перед очима на мить спалахнула блискавка від болю. Нормальна людина здалася б, але мене накрила така лють на себе, на нього і на весь цей довбаний тиждень, що я пішов уперед, не відчуваючи власного тіла. Кілька точних, нищівних ударів у щелепу та корпус — і Прометей важко рухнув на підлогу.

Натовп вибухнув криками. Я переміг. Але замість звичного кайфу відчув лише нудоту. Зігнувшись навпіл, я відштовхнув чиїсь руки, які намагалися мене підтримати, і відмовився від лікарні. Я стояв на власних ногах, а отже, живий. Цього було достатньо.

Сідати за кермо в такому стані було самогубством, тому я викликав таксі. Дорога додому здавалася нескінченною. Кожна яма на асфальті відлунювала в ребрах так, що доводилося заплющувати очі й рахувати короткі вдихи.

 Глибоко дихати я вже не міг. Дурна гордість змушувала мене тримати спину рівно, навіть коли водій злякано позирав на мою закривавлену футболку в дзеркало заднього виду.

У будинку стояла мертва тиша. Тримаючись за перила, я повільно, крок за кроком, пройшов сходи. Моя кімната була праворуч, але я повернув ліворуч. До гостьової. До неї. Я не шукав логічних виправдань, просто зупинився біля її дверей і двічі тихо постукав.

За кілька секунд замок клацнув. Ася стояла переді мною в довгій домашній футболці, з розпущеним волоссям. Її сонне невдоволення миттєво стерлося, щойно вона розгледіла мій стан у світлі коридору.

— Боже... — видихнула вона, широко розплющивши очі.

Я важко сперся плечем об дверний косяк і спробував усміхнутися розбитою губою.

— Ти казала не повертатися побитим. Але я виграв.

— Ідіот, — кинула вона, різко відчиняючи двері ширше. — Заходь швидше.

Кожен крок давався з пекельним болем. Я ледве дійшов до ліжка й опустився на край матраца. Ася присіла переді мною, розгублено оглядаючи синці. Вона потягнулася за телефоном, але я з останніх сил перехопив її зап'ястя.

— Не треба. Батько мене вб'є, — хрипко сказав я.

— Тобі, здається, вже чудово допомогли й без нього, — гірко відповіла вона, але телефон усе ж таки відклала.

Коли вона принесла аптечку і почала обережно витирати кров із мого обличчя, її пальці злегка тремтіли. Я бачив, як у її очах блищать непрохані сльози.

— Навіщо ти туди пішов? — її голос несподівано зірвався.

Я дивився на неї, відчуваючи себе не переможцем, а побитим безпритульним котом, який приповз під чужі двері, бо просто не мав куди більше йти.

— Я був злий, — тихо зізнався я. — На тебе.

— На мене? Яким боком я до твого дурного бою? — Ася завмерла з вологою серветкою в руках. 

— Ти мене не зупинила. Ти ж бачила, що я їду, і нічого не зробила.

Звучало жалюгідно, і ми обидва це чудово розуміли. Вона прикрила очі, роздратовано видихнула і знову взялася за мої рани. Її дотики були неймовірно обережними. Холодна серветка торкнулася чола, а потім її долоня повільно затрималася на моєму волоссі. Я мимоволі притулився до її руки, шукаючи тепла. Мені просто хотілося, щоб мене пошкодували.

— Побудь зі мною трохи, — раптом вирвалося в мене.

— Я тут, — луною обізвалася вона.

Я спробував зробити вдих і несподівано зрозумів, що не можу. Біль у боці різко змінився і став розриваючим, наче щось усередині луснуло. Я судорожно зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря.

— Алекс?! — Ася злякано схопила мене за плечі.

Кімната перед очима почала швидко розпливатися. У горлі з'явився нудотний  присмак. Я хрипко кашлянув, і Ася зблідла. На моїй долоні залишилися яскраві краплі крові.

Цього разу я більше не сперечався і не намагався жартувати. Зібравши залишки свідомості, я подивився на неї і ледве вимовив:

— Асю... викликай швидку.

А наступної миті світло перед моїми очима остаточно згасло.