Розділ 8. Ти саме цього хотів

Сьогодні реванш із Прометеєм. Від одного цього усвідомлення десь усередині прокинулося знайоме передчуття. Це був не страх, а скоріше  нетерпіння, від якого тіло саме напружувалося, ніби вже наперед знало, що ввечері йому доведеться приймати удари.

Я повільно, контролюючи кожен рух, сів на краю ліжка і швидко скривився. Правий бік знову відгукнувся тупим болем. Щоправда не таким гострим і сліпучим, як кілька днів тому, але цілком достатнім, щоб нагадати мені, що я ще не відновився навіть наполовину.

 Нормально. Переживу. Мені вже доводилося виходити на ринг у значно гіршому стані. Принаймні, саме цю фразу я повторив собі як мантру, поки натягував чорну футболку.

Про Асю я думати категорично не збирався. Особливо після нашої вчорашньої поїздки з лікарні. Я сам сказав їй не лізти й дав чітко зрозуміти, що її моралі мені не потрібні.

Будь-яка нормальна людина на моєму місці мала б бути задоволена результатом. Проблема полягала лише в тому, що з вчорашнього вечора Ася справді перестала втручатися. І мені це не подобалося. 

Я побачив її на кухні, щойно спустився. Мама спокійно снідала, переглядаючи щось у телефоні, а Ася розкладала чистий посуд у верхню шафку.

— Доброго ранку, — кинув я.

— Ну нарешті. Я вже думала піднятися перевірити, чи ти раптом не помер уві сні. — Мама підняла на мене погляд.

— Твоя материнська віра в мене просто безмежна.

— Після того, як ти кілька днів ходиш по дому з синім обличчям, я маю на це право, — парирувала вона.

Ася м’яко зачинила дверцята шафи, навіть не  глянувши у мій бік. Навіть випадково, краєм ока. Вона поводилася так, ніби зі мною говорило радіо, а не людина.

Я пройшов до кавомашини. Дівчина стояла поруч, біля самої раковини. Настільки близько, що я знову чітко вловив знайомий, чистий запах, який виводив мене з рівноваги.

Але щойно я наблизився, Ася плавно відступила на крок, безмовно звільняючи мені місце.

— Дякую, — рівно сказав я.

— Будь ласка.

Я натиснув кнопку кавомашини значно сильніше, ніж було потрібно. Вчора в машині вона ще сперечалася зі мною, наводила аргументи про мої ребра, зривалася на емоції, намагаючись переконати не лізти у цей клятий бій. А сьогодні я міг би прийти сюди з відірваною головою в руках, і вона, мабуть, лише ввічливо запитала б, на яку поличку її поставити.

Я взяв гарячу чашку й сів навпроти мами. Ася в цей час безшумно протирала стільницю в іншому кінці кухні. Я кілька разів ловив себе на тому, що спостерігаю за нею, хоча обіцяв цього не робити.
І мама це звісно ж, помітила. 

— Що ти знову зробив? — тихо запитала вона, відклавши телефон.

 — Чому одразу я? — Я перевів погляд на неї, зображуючи здивування.

— Тому що Ася навіть не дивиться в твій бік. Це підозріло.

Я мало не подавився гарячою кавою. Ася, яка стояла до нас спиною, завмерла з ганчіркою в руках. А потім так само зосереджено продовжила натирати стільницю.

— Можливо, вона нарешті усвідомила, що я просто не вартий її нервів, — відповів я.

— Сумніваюся, що ти добровільно дозволив би їй це усвідомити, — мама примружилася.

— Мамо.

— Що? Я просто тебе занадто добре знаю. — Вона ледь помітно усміхнулася. 

— От і перестань мене тероризувати з самого ранку.

— Не можу, любий. Це вже сильніше за мене.

Ася підхопила порожню тацю. 

— Я буду нагорі. Якщо щось знадобиться — кличте, — вона звернулася виключно до мами.

 І швидким кроком вийшла з кухні. Я автоматично простежив за нею очима аж до самих дверей.

— Серйозно, Алексе, — вже тихіше, запитала мама. — Що між вами сталося?

— Нічого не сталося.

— Алекс.

— Ми просто трохи посперечалися. Нічого такого.

— Через що?

— Через мою складну особистість і поганий характер, — я спробував звести все на жарт.

— Ну, нарешті ти починаєш усвідомлювати корінь своїх проблем, — зітхнула вона.

Я усміхнувся, але мамин погляд залишався серйозним. Вона уважно оглянула моє обличчя, затрималася на руках, а потім її очі опустилися нижче. На мою чорну спортивну сумку, яку я залишив біля сходів у холі.

От трясця.

— Куди збираєшся? — її тон миттєво змінився.

— До друзів.

Відповів я занадто швидко і мама ще сильніше примружилася. 

— Зі спортивною сумкою? На зустріч із друзями?

— Після зустрічі з хлопцями планував заїхати в зал, трохи потренуватися.

— Знову?

— Тільки не починай цю лекцію.

Вона кілька секунд мовчки, не кліпаючи, дивилася на мене. Точно так само вона дивилася на мене в дитинстві, коли я ще не навчився віртуозно брехати, дивлячись в очі. Схоже, я навчився цьому не настільки добре, як думав.

— Знаєш, коли ти брешеш, — нарешті тихо сказала вона, — у тебе стає дуже спокійне обличчя.

Я зробив ще один повільний ковток кави, витримуючи її погляд. 

— Я просто зустрінуся з хлопцями, мамо. Все під контролем. Не вигадуй.

— Ну добре. — Вона погодилася надто легко. І це насторожило.

— І все? — не втримався я.

— А що іще, ти хочеш почути?

— Не знаю. Ну там...погрози. Обіцянку зателефонувати батькові, якщо я не зізнаюся.

— Тобі двадцять два роки, Алексе. Я не можу і не збираюся все життя бігати за тобою, перевіряючи твої кишені та сумки.

Мама піднялася зі стільця, підійшла до мене й звично поправила комір моєї футболки.

— Але якщо ти знову збираєшся зробити якусь велику дурницю, — тихо промовила вона, дивлячись мені в очі, — я дуже сподіваюся, що хоча б цього разу ти чітко розумієш усі наслідки.

На одну секунду мені стало по-справжньому не по собі. Наче вона все знала. Але мама більше нічого не запитала. Лише легко торкнулася губами моєї щоки.

— Я поїхала в кафе. Роботи багато, буду пізно.

— Добре.

— І дуже тебе прошу — не дратуй сьогодні Асю.

Я невдоволено пирхнув.