Розділ 7. Не втручайся

Після того дзвінкого ляпаса я усвідомив дві речі. По-перше, Ася б’є нічим не гірше, ніж деякі хлопці в моєму залі. А по-друге, мені терміново треба було кудись виплеснути ту темну енергію, яка після нашої стички, ніяк не хотіла влягатися.

Щока вже майже не боліла, проте в голові, безперервно крутилася одна й та сама секунда перед ударом. Те, як вона завмерла, не зробивши ані кроку назад, коли мої пальці торкнулися її шкіри. Як її очі повільно опустилися на мої губи, і як швидко ця мить перетворилася на дзвін у вухах від її долоні.

Я міг до безкінечності переконувати себе, що просто дражнив її, що мені було відверто нудно в пустому будинку. Що вся ця дивна історія з донькою покоївки — лише чергова тимчасова розвага, яка набридне мені вже завтра. Але після вчорашнього дня і сьогоднішнього ранку брехати самому собі ставало все складніше.

Тому я зробив те, що робив завжди, коли думок ставало занадто багато. Поїхав туди, де нікому не було діла до мого прізвища, де ніхто не питав, чому в мене розбита губа, звідки взявся синець під оком і чому мої ребра ще не встигли нормально відновитися після минулого поєдинку. У зал. Там усім було байдуже, і саме ця відчуженість діяла на мене як найкраще заспокійливе.

Перші двадцять хвилин тренування минули напрочуд нормально. Стандартна розминка, легкі удари по мішку. Я свідомо беріг себе і не вкладався на повну силу. Принаймні спочатку. А потім я знову згадав Асю і почалося. 

Удар... Її ніжні пальці на моєму обличчі. Ще один удар... Її: «Не торкайся мене без дозволу». Правий хук... Лівий... Згадка про те, як вона рішуче вийшла з кімнати, залишивши мене стояти з палаючою щокою, наче якогось ідіота.

 Вона мусила мене вкласти в наступний рух усю свою силу. Я вдарив занадто сильно і правий бік миттєво прострелило таким диким болем, що довелося різко відійти від мішка, зігнутися навпіл і спертися долонями на коліна. Чудово... Мій організм явно не поділяв планів щодо швидкого реваншу на рингу.

Я повільно випростався, дочекався, поки під ребрами трохи відпустить, і знову вперто став у стійку. Я міг би визнати те, що тіло потребує відпочинку. Але не хотів. На рингу ніхто не запитуватиме, чи встигли в мене загоїтися рани. Прометей, який жадав помсти, тим більше не робитиме знижок. Якщо я вже дав згоду на бій, значить, треба бути готовим до всього.

Я вже збирався заїхати в аптеку по щось сильніше за не знеболювальне, коли екран телефону засвітився. Мама.

— Так? — відповів я.

— Ти зараз де? — її голос звучав діловито.

— У залі.

У слухавці повисла багатозначна тиша.

— Алекс, — протягнула вона з тим специфічним тоном, який не обіцяв нічого доброго.

— Я просто тренувався, нічого серйозного.

— З твоїми ребрами?

Я мимоволі усміхнувся, відчиняючи дверцята авто.

 — Щось сталося?

— Мені потрібна твоя допомога, сину.

Оце вже було значно цікавіше. Мама рідко формулювала свої прохання таким прямим тоном. 

— Яка саме?

— Відвези Асю до лікарні.

Моя рука, що вже лягла на кермо, завмерла. З усіх можливих варіантів і прохань, доля підкинула саме цей.

— Чому я? — вирвалося в мене швидше, ніж я встиг подумати.

— Тому що я зараз у кафе на важливій зустрічі, твій батько у офісі, водій поїхав за місто з документами компанії, а їй треба бути в клініці рівно за сорок хвилин.

Я мовчав, перетравлюючи інформацію. Мама теж не квапила мене, бо чудово знала, які саме шестерні зараз крутяться в моїй голові.

— Алекс? — нарешті нагадала вона про себе.

— Я чую.

— То як, відвезеш?

Відмовитися було б дуже легко. У мене під рукою  машина, і я цілком вільний. У мене не було жодної адекватної причини сказати «ні». Особливо такої, яку мати не почала б розбирати на деталі, шукаючи справжній мотив.

— Добре. Зараз заїду, — видихнув я.

— Дякую, — коротко відповіла вона і відключилася.

Я ще кілька секунд сидів у салоні, дивлячись на згаслий екран телефону. Учора ця дівчина вліпила мені ляпаса, а сьогодні я мав грати роль її особистого водія. Життя явно вирішило влаштувати собі непогану розвагу за мій рахунок.

Коли я під’їхав до воріт нашого будинку, Ася вже чекала біля входу. І, зізнатися чесно, я не одразу її впізнав, бо вперше бачив її не в уніформі покоївки. На ній були темні джинси, що гарно підкреслювали фігуру, проста світла майка під короткою курткою і білі кеди. Її темне, трохи хвилясте волосся було розпущене й ніжно спадало на плечі.

Ася стояла зі звичайною сумкою через плече, зосереджено дивлячись у телефон. І саме в цю секунду вона раптом перестала бути для мене просто «Асею, яка працює в домі». Переді мною стояла звичайна дев’ятнадцятирічна дівчина. Неймовірно красива. Настільки, що я затримав на ній погляд, не в змозі відвести очей.

Дівчина підняла голову, відчувши мій погляд, і, звісно ж, усе помітила. 

— Сідай. — Я мовчки відчинив пасажирські двері зсередини.

Ася сіла, навіть не кивнувши на знак подяки. Я теж не став розсипатися в люб’язностях, різко натиснувши на газ.

Перші десять хвилин у салоні висіла така  напружена тиша, що я чув шурхіт шин по асфальту. Вона невідривно дивилася у своє вікно, а я — на дорогу. Лише зрідка я дозволяв собі швидкий погляд у її бік. 

Без форми вона виводила мене з рівноваги ще більше. Бо тепер я не міг вдавати, ніби дивлюся просто на персонал, який випадково опинився зі мною в одній кімнаті.

— Можеш не хвилюватися, Громов, — Ася першою не витримала цього мовчання.

Я кинув на неї здивований погляд. 

— Через що саме?

— Я сьогодні не збираюся тебе бити. Можеш розслабитися.

Кутик моїх губ сіпнувся у стриманій усмішці. 

— Дуже великодушно з твого боку. Я зворушений.

— Але це тільки за умови, що ти поводитимешся нормально, — додала вона, не повертаючи голови.

— А я завжди поводжуся нормально. — Ось тут вона нарешті повернулася до мене і подивилася з таким відвертим скепсисом, що мені довелося тихо засміятися. — Гаразд, визнаю. Майже завжди, — виправився я.