Розділ 5. Не гра

Наступного ранку я проснувся набагато раніше, ніж планував. І причиною став зовсім не фізичний біль. Хоча мої забиті ребра все ще нили від кожного необережного вдиху, а під оком  розквітнув такий мальовничий синець, що будь-яка адекватна людина на моєму місці скасувала б усі зустрічі щонайменше на тиждень.

Ні, мене розбудив нав’язливий спогад про Асю. Точніше, про той момент, коли вода з глечика несподіваним потоком линула мені прямо на голову. Я лежав дивлячись у стелю, і чомусь ловив себе на тому, що усміхаюся. Це відверто дратувало. Ще більше виводило з рівноваги те, що в пам'яті закарбувався не сам факт холодного душу, а саме її обличчя в ту секунду.

Я обережно перевернувся на спину, тихо вилаявшись крізь зціплені зуби, коли ребра знову нагадали про недавній поєдинок. 

Близько десятої я нарешті спустився на перший поверх. На кухні панувала сімейна ідилія: мама босоніж стояла біля кавомашини в легкій світлій сукні, а батько сидів за кухонним островом у сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком, зосереджено гортаючи щось на планшеті. Вони виглядали надто розслабленими для цього ранку.

Ася теж була там. І її присутність миттєво збила мій настрій до нуля. Вона навіть не підняла очей, коли я увійшов. Дівчина тихо стояла біля стільниці, розставляючи чисті порцелянові чашки, і поводилася так, ніби мене в цьому приміщенні просто не існувало.

— Доброго ранку, — порушив я тишу.

Мама плавно повернулася до мене з горнятком у руках.

— О, наш герой спустився. 

Батько лише на мить відірвався від екрана, глянув, але промовчав.

— Я теж безмежно радий вас бачити, — саркастично відповів я.

Ася продовжувала мовчати. Я навмисне пройшов повз неї, занадто близько і затримався біля шафки з посудом довше, ніж було потрібно. Вона миттєво зробила крок убік, безмовно звільняючи мені місце.  І ця показова байдужість виявилася гіршою за вчорашню воду.

— Асю, — врешті-решт не витримав я, дивлячись на її профіль.

Вона повільно повернула голову. 

— Так?

Її голос прозвучав настільки рівно та відсторонено, що мені на секунду захотілося перевірити, чи це справді та сама дівчина, яка сичала на мене від злості.

— Нічого. Забудь, — кинув я.

 — Добре. — Її тонка брова ледь помітно злетіла вгору. 

Дівчина знову повернулася до свого заняття, немов вимкнувши мене зі своєї реальності. 

Мама, яка весь цей час непомітно спостерігала за нами від кавомашини, перевела задумливий погляд з мене на Асю, а потім назад. Звісно ж, вона все помітила. Її радари ніколи не давали збоїв, коли йшлося про атмосферу в домі.

— Алекс, ти сьогодні плануєш залишатися вдома? — запитала вона нейтральним тоном.

— Ще не вирішив.

— Тоді, будь ласка, виріши це на користь візиту до лікаря.

— Мамо, ми ж уже говорили...

— Я не тисну, я просто нагадую, — вона знизала плечима.

Батько не промовив ні слова, але його  мовчання подобалося мені найменше. Я сів за стіл, налив собі міцної кави й взяв перший-ліпший сендвіч, не відчуваючи смаку. Ася тим часом підхопила порожню тацю й вийшла з кухні, так жодного разу й не глянувши в мій бік. Я автоматично простежив за нею очима аж до самих дверей.

— Ти зараз продірявиш їй спину поглядом, — спокійно сказала мама, роблячи ковток.

— Кому? — Я різко повернувся.

— Звісно, — вона лише ледь помітно усміхнулася у свою чашку.

Батько повільно відклав планшет на стільницю. І ось тоді я чітко зрозумів, що зараз почнеться те, чого я намагався уникнути.

— Після сніданку зайдеш до мене в кабінет, — промовив він.

— Якщо це чергова лекція про моє розмальоване обличчя…

— Ні, це не про обличчя.

Його тон закрив будь-який простір для подальших суперечок. Мама трохи напружилася й уважніше глянула на чоловіка.

— Артеме.

— Ми просто поговоримо, Христино. Нічого страшного.

— Ваше «просто поговоримо» в стінах цього будинку завжди звучить як загроза, — відзначила вона.

Батько дозволив собі ледь помітну усмішку.

 — У мене було двадцять два роки практики.

— У тебе було значно більше, — парирувала мама.

Він подивився на неї тим особливим, теплим поглядом, який завжди пом'якшував його жорсткі риси.

— Але з тобою ця практика — безперервна.

— Знаєте, може, я все-таки оберу поїздку до лікаря. — Я не втримався і закотив очі.

Мама тихо засміялася, і навіть батько сховав посмішку, але рівно за двадцять хвилин я вже сидів навпроти нього в кабінеті, звично розвалившись в шкіряному кріслі. 

 — Ну? Я слухаю.

Батько не квапився. Він стояв біля вікна, заклавши руки за спину, і дивився. Він ніби свідомо давав співрозмовнику час зламатися й самому викласти всі карти на стіл. Раніше я вірив, що на мене ці трюки не діють.

— Що саме відбувається між тобою й Асею? — нарешті запитав він, не повертаючись.

— Що? — Я завмер, не відразу повіривши, що правильно розчув запитання. 

Він повільно повернувся до мене обличчям. 

— Не змушуй мене повторювати, Алексе.

Всередині миттєво спалахнуло  роздратування. 

— Нічого між нами не відбувається. Абсолютно.

— Добре.

Він просто кивнув. І все. Ця його  беззаперечна згода розлютила мене ще сильніше, ніж якби він почав допитувати з пристрастю.

— Ти серйозно викликав мене сюди лише для того, щоб поставити одне безглузде запитання?

— Ні, — батько неспішно підійшов до столу й опустився в крісло навпроти. — Я покликав тебе, щоб нагадати, у якій саме ситуації ця дівчина зараз перебуває.

— Я взагалі не розумію, до чого ти хилиш.

— Усе ти чудово розумієш, — його голос залишався монотонним і спокійним. — Ася живе в нашому домі лише тому, що її мати проходить складне лікування. Вона працює тут, щоб зберегти її місце. Ти — мій син і спадкоємець. У цій ситуації у тебе більше влади, ніж у неї. Незалежно від того, хочеш ти цим користуватися чи ні.