Розділ 4. Межа терпіння

Після вечері будинок потрохи затихав. Юля поїхала, залишивши після себе  неприємний осад від нашої розмови біля машини. Батько ще якийсь час сидів у вітальні, переглядаючи щось в телефоні, мама розповідала йому про справи кафе. Він слухав її, майже не перебивав, зрідка ставив короткі запитання й час від часу дивився так, що було зрозуміло: половину сказаного він уже давно знає, але все одно дає їй договорити.

Мене вони майже не чіпали. Батько лише раз перевів погляд на моє побите обличчя.

— Завтра поговоримо, — сказав він.

І все... Жодного допиту, жодних погроз.
Я звісно, чудово знав, що коли батько  кричав — це ще нічого. А коли вже ставав отаким спокійним, значить, у голові вже складав картину.

Коли батьки піднялися нагору, я залишився у вітальні. Тіло після всього дня вже відверто вимагало ліжка. Ребра нили, під оком пульсувало, а забинтовані кісточки неприємно тягнуло.

Але я залишився. Бо з їдальні час від часу долинав тихий дзвін посуду. Ася ще працювала.

Я побачив її, коли вона пройшла через хол із тацею в руках. Волосся вже трохи вибилося із зачіски і рухалася вона повільніше, ніж за вечерею. Втомилася.

І все одно навіть не глянула в мій бік. От це й стало причиною. Принаймні так я пояснив собі те, що зробив далі.

Насправді мені просто хотілося, щоб вона знову на мене подивилася. Після того короткого погляду за вечерею Ася весь вечір тримала дистанцію. Не підходила без необхідності, не відповідала на мої спроби зловити її очі й поводилася так, ніби за столом мене взагалі не існувало.

Дурна тактика, як на мене. Тому що ігнорування завжди діяло на мене гірше за ненависть. Я влаштувався на дивані й дочекався, поки вона знову проходитиме повз.

— Асю.

Вона зупинилася і не одразу повернулася.
І ця маленька пауза вже сказала достатньо.

— Що?

— Принеси мені, будь ласка, холодної води.

Її погляд опустився на пляшку, яка стояла на столику майже біля моєї руки. Потім піднявся до мого обличчя й принаймні вона нічого не сказала.

А через хвилину переді мною стояла нова пляшка з холодильника. Я подякував і Ася пішла далі.

Хвилин за п’ять мені знадобився лід для синця. Ще трохи пізніше — знеболювальне. Потім я раптом вирішив, що зарядка від телефону залишилася нагорі.

Насправді я чудово міг піднятися сам. Так само міг сам взяти воду, дістати лід і знайти таблетки. Але кожне моє прохання змушувало її повертатися. І мені це подобалося значно більше, ніж мало б.

Спочатку Ася мовчала. На третє прохання поставила потрібну річ на стіл трохи сильніше. На четверте — навіть не приховала важкого видиху. На п’яте її губи перетворилися на тонку лінію.

Я спостерігав за цими змінами з якимось майже дитячим задоволенням. Це було дріб’язково, і я це розумів. Але після цілого вечора, коли вона дивилася крізь мене, мені хотілося пробити цю її показову байдужість. Навіть якщо для цього доведеться остаточно вивести її з себе.

Вона принесла зарядку й поклала біля телефону. Я взяв шнур й покрутив у пальцях.

— Ця коротка. — Ася повільно випросталася і подивилася на мене. Тепер уже по-справжньому. Втома в її очах змішалася з роздратуванням. — У мене нагорі є довша.

Дівчина мовчала, і я майже відчув, як закінчується її терпіння.

— То візьми її завтра, — сказала вона і пішла.

Я по-дурному усміхнувся. Нарешті.

Я дав їй хвилин десять, сам не знав, навіщо. Можливо, просто хотів перевірити, чи повернеться вона, якщо я покличу ще раз.

І вона повернулася. У руках тримала невеликий глечик із водою та чисту склянку. Напевно, готувала їх для батьків нагору.

Я глянув на майже повну пляшку перед собою, а потім на неї, розумів що треба було зупинитися. Справді треба було. Але я не зміг.

— Асю.

Вона завмерла так різко, що вода в глечику хитнулася.

— Що ще?

— Моя вже нагрілася. — Я кивнув на пляшку.

На її обличчі не змінилося абсолютно нічого. І саме це мало мене насторожити.

Ася підійшла ближче, поставила глечик на стіл і я простягнув їй свою склянку.

— Налий холодної.

Вона взяла її, і кілька секунд просто стояла переді мною. Я вже бачив, як швидко піднімаються її груди. Як сильніше стискаються пальці навколо скла. Як втома остаточно поступається місцем злості.

І чомусь замість того, щоб відступити, я захотів побачити, що вона зробить. І я побачив... як Ася взяла глечик, підняла і вилила воду мені прямо на голову.

Холод ударив миттєво. Я навіть не встиг заплющити очі. Вода потекла по волоссю, обличчю, шиї, просочила комір футболки й холодними струмками побігла по спині.

Я завмер і на кілька секунд у голові стало  порожньо. Ася теж не рухалася. Стояла навпроти з порожнім глечиком у руці й дивилася на мене широко розплющеними очима. Схоже, сама не до кінця вірила, що зробила це.

Я повільно провів долонею по мокрому обличчю й підвівся. У її очах щось мигнуло. Щось схоже на усвідомлення того, наскільки сильно вона щойно перейшла межу.

Але відступати Ася не стала, лише сильніше випросталася і це мене остаточно добило.
Будь-яка інша зараз почала б вибачатися, виправдовуватися або нервово сміятися.

Ася стояла переді мною з таким виглядом, ніби давно про це мріяла й шкодувала лише про те, що глечик був недостатньо великим.

Я зробив крок до неї. Мокра футболка неприємно липла до тіла. Ребра відгукнулися болем, але я майже його не відчував, бо уся увага була на ній.

На її розчервонілих щоках, розпатланому волоссі, губах, які вона сердито стиснула.

— Полегшало? — тихо запитав я.

— Дуже.

Я ледь стримав усмішку.

— Радію, що зміг допомогти.

— Не треба з мене знущатися.

Ось тепер у її голосі не залишилося нічого від стриманої покоївки, яка весь вечір чемно подавала тарілки. Це була та Ася, яку я хотів побачити.

— Ти чудово можеш усе робити сам. Але цілий вечір ганяєш мене по будинку, бо тобі нудно.