Розділ 3. Вечеря

Алекс

Юлі я зателефонував близько четвертої. До вечері залишалося кілька годин, але мама вже встигла двічі нагадати, що не пробачить мені, якщо я «забуду» запросити свою дівчину. Вона говорила про це так, наче Юля була не людиною, а обов’язковою частиною красивого сервірування столу.

Я сидів у глибокому кріслі біля вікна, закинувши ноги на пуф, і просто дивився на її ім’я, що світилося на екрані. Натискати виклик не хотілося. Не через якусь образу чи приховану сварку. У нас із Юлею взагалі рідко виникали справжні конфлікти.

— Алексе, нарешті. Я вже почала думати, що ти зник.

На задньому плані грала легка музика й хтось емоційно обговорював тканину для штор. Отже, вона знову була в одному зі своїх майбутніх ресторанів.

— Був зайнятий, — коротко відповів я.

— Настільки, що не міг написати два слова?

— Саме настільки.

Юля тихо фиркнула.

— Сподіваюся, ти хоча б сумував.

Я перевів погляд на двері своєї кімнати. Ася пішла й більше не потрапляла мені на очі. Наче навмисно вивчила всі маршрути  по будинку, щоб жодного разу зі мною не перетнутися.

— Звісно, — мій голос прозвучав рівно, без жодного ентузіазму. — Мама запросила тебе сьогодні на вечерю.

— Христина?

Її інтонація змінилася миттєво, стала м’якшою та приємнішою. Юля обожнювала мою маму. Точніше, обожнювала той факт, що мама так добре до неї ставилася. Для Юлі схвалення родини Громових було ціннішим за всі мої слова чи вчинки разом взяті.

— Так. І батько теж буде.

— Чому ти кажеш про це лише зараз? — у голосі знову з'явилася напруга. — Мені треба заїхати додому, переодягнутися, зробити укладку. Я ж абсолютно не готова.

Я заплющив очі й потер перенісся.
До вечері залишалося три години. Для Юлі це прирівнювалося до стихійного лиха.

— То ти приїдеш?

— Звісно, приїду. Але ти міг би попередити раніше! Я зараз одягнена у жахливий костюм.

Я бачив цей «жахливий костюм» у її ранкових сторіс. Білий, дизайнерський, вартістю як непоганий вживаний автомобіль.

— Думаю, моя родина якось це переживе.

— Алекс, це не смішно.

Юля ще кілька хвилин перераховувала, що їй доведеться скасувати масаж, перенести зустріч із постачальниками й благати візажистку приїхати раніше. Я слухав її монолог уривками, бездумно розглядаючи білі пов’язки на своїх руках.

Їх наклала Ася. І чомусь спогад про те, як її прохолодні пальці обережно торкалися моєї шкіри, пульсував у голові значно яскравіше, ніж історія про порушений графік моєї дівчини.

— Ти взагалі мене слухаєш? — різко перервала свої скарги Юля.

— Так.

— Тоді скажи, про що я щойно говорила.

— Про те, що ти приїдеш о сьомій.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Який же ти нестерпний.

Я мимоволі усміхнувся, хоча розбита губа одразу нагадала про себе. Бо сьогодні я чув цю фразу вже вдруге.

— До вечора, Юлю.

Я натиснув відбій раніше, ніж вона встигла придумати нову претензію.

Близько сьомої на під'їзну алею плавно звернув білий Мерседес. Юля вийшла з машини так, наче біля нашого ґанку на неї чатувала юрба папараці.

Бежева сукня ідеально підкреслювала фігуру, не залишаючи жодної зайвої складки. Світле волосся спадало на плечі ніжними хвилями, на зап’ясті м'яко виблискував діамантовий браслет, а в руках вона тримала перев'язану стрічкою коробку з десертом.

Навіть на звичайну сімейну вечерю Юля приїжджала у всеозброєнні.

Я зустрів її у холі. Вона звично усміхнулася, зробила крок назустріч і вже потягнулася до моїх губ, але раптом завмерла.

— Боже, Алексе.

Її рука з ідеальним манікюром зависла в повітрі, так і не торкнувшись моєї щоки.

— Що з твоїм обличчям?

— Нічого страшного.

— Це ти називаєш «нічого»? У тебе розсічена брова і губа.

— Я знаю.

Юля невдоволено стиснула нафарбовані губи.

— Ти міг хоча б попередити по телефону. Я б морально підготувалася до цього видовища.

До чого саме їй треба було готуватися, я уточнювати не став.

У вітальню вийшла мама, і Юля миттєво змінилася. Її роздратування стерлося, немов за помахом чарівної палички, поступившись місцем теплій, щирій усмішці.

— Христино, ви просто неймовірно виглядаєте!

Мама спустилася до нас у легкому темно-зеленому платті. Її руде волосся було акуратно зібране у хвіст. Вона ніколи не намагалася виглядати молодшою чи дорожчою, ніж була. Їй це просто не було потрібно.

— Юлю, рада тебе бачити, — мама обійняла її, а тоді глянула на коробку. — Тільки не кажи, що ти знову привезла десерт. У нас Алекс після своїх нічних пригод ледь ходить, а тепер ще й переїсть.

— Я нормально ходжу.

— Звісно, — спокійно відповіла мама. — Особливо коли думаєш, що я не дивлюся.

Юля засміялася і мама теж усміхнулася, але її погляд на секунду затримався на мені. Вона все ще не вірила в історію про клуб.
І схоже, що й не збиралася.

Батько чекав у вітальні. Він повернувся раніше й ще не встиг змінити костюм. 
Побачивши Юлю, він підвівся.

— Добрий вечір.

— Артеме Ігоровичу, дуже рада вас бачити.

Юля простягнула йому руку. Батько коротко потиснув її, після чого перевів погляд на мене.

Спочатку на синець, потім на розбиту губу й на забинтовані руки. Але не спитав нічого і це було ще гірше за мамин допит.

— Що? — не витримав я.

— Поговоримо потім.

Мама підійшла до нього й поправила комір сорочки.

— За столом ніяких допитів.

— Я й не збирався.

— Я тебе знаю.

Батько поклав долоню їй на талію й трохи притягнув до себе.

— Саме тому ти досі зі мною.

Він ледь усміхнувся й торкнувся губами її скроні. Я бачив такі моменти все життя. Батько міг одним поглядом змусити замовкнути повну переговорну кімнату. Але мамі було достатньо підняти брову і він відступав. Мама була єдиною, з ким йому не хотілося перемагати.