Розділ 2. Не твоя справа

Алекс:

Я остаточно проснувся лише тоді, коли ранкове сонце вже нахабно пробивалося крізь штори, б'ючи прямим променем прямо по очах.

Кілька хвилин я дозволяв собі лежати  нерухомо, вслухаючись у власне тіло й намагаючись зрозуміти, чому кожен м'яз ниє так, ніби вночі мене двічі переїхала вантажівка. 

Варто було лише трохи глибше втягнути повітря, як правий бік миттєво відгукнувся різким, сліпучим болем, що прострелив аж до самої шиї. 

Підпільний ринг, важкі кулаки Прометея, присмак власної крові на губах і… Ася. Ася, яка несподівано опинилася в моєму ліжку, а потім із сердитим обличчям обробляла мої рани.

Саме цей останній спогад змусив мене розплющити очі й різко повернути голову.

Диван біля вікна виявився порожнім. Вовняний плед був акуратно й рівно складений на краю, а моя подушка вже повернулася на своє законне місце.

Проігнорувавши болючі сигнали власного тіла, я змусив себе повільно сісти на краю ліжка. І це було відверто поганою ідеєю. Простір перед очима миттєво поплив темними плямами, а у скронях піднявся такий гул, що мені довелося міцно вчепитися пальцями в край матраца, опустити голову й чекати, поки світ перестане обертатися. Вчорашня перемога на рингу, сьогодні відчувалася як дуже сумнівне досягнення.

Обережно провівши язиком по розбитій губі, я відчув тонку шершаву кірку, яка миттєво тріснула й защипала солоним присмаком від найменшого руху. Над лівою бровою надійно тримався медичний пластир, а на опухлих кісточках обох рук біліли тугі пов’язки. Ася виконала свою роботу настільки акуратно, що це відверто не в'язалося з поведінкою людини, яка ще кілька годин тому переконливо сичала про свою ненависть до мене.

Годинник на тумбочці показував майже першу годину дня. Стиснувши зуби, я натягнув на себе чисту чорну футболку, вліз у вільні спортивні штани й нарешті вийшов із кімнати.

 У коридорах панувала звична тиша. Десь на нижньому поверсі ледь чутно гудів  пилосос, із відчиненого на провітрювання вікна тягнуло приємним теплом, а з боку кухні долинав насичений аромат смаженого м'яса та спецій, від якого мій порожній шлунок миттєво звело.

Востаннє я нормально їв ще вчора вдень, адже перед боями терпіти не міг відчуття важкості, а після того, як ледве притягнув себе додому, думки про їжу турбували мене найменше.

Сходами я спускався набагато повільніше, ніж зазвичай. І якби хтось із прислуги зараз трапився мені назустріч, я б обов'язково сказав, що просто нікуди не поспішаю, а не намагаюся вберегти від зайвого струсу свої ребра.

Я щиро сподівався, що на кухні в цей час не буде нікого, крім кухарки, але моїм надіям не судилося справдитися.

Мама сиділа на високому стільці за кухонним островом, елегантно тримаючи в руках чашку ранкової кави й зосереджено гортаючи щось на екрані свого планшета. Почувши мої кроки, вона підняла голову й автоматично усміхнулася, але щойно її погляд сфокусувався на моєму обличчі, усмішка розтанула без сліду.

— Алексе, — протягнула вона тим самим небезпечним, холодним тоном, який я чудово знав ще з підліткового віку. Саме так вона вимовляла моє ім'я у ті моменти, коли ще не визначилася: кинутися обіймати свого єдиного сина чи власноруч його придушити.

Вдаючи розслабленість, я підійшов до  холодильника й відчинив дверцята.

— Доброго дня і тобі. Прекрасний ранок, чи не так?

— Ану негайно повернися до мене обличчям, — її голос став ще жорсткішим, не залишаючи місця для маневрів.

— Давай я спочатку знайду щось поїсти, а потім ми перейдемо до глядацьких симпатій, — я потягнувся за контейнером із запеченим м'ясом, намагаючись не скривитися, коли бік знову нагадав про себе гострим уколом.

Але сховатися не вийшло. Мама вже стояла поруч. Вона вхопила мене за підборіддя своїми тонкими пальцями й повернула моє обличчя до світла, що лилося з панорамного вікна. Я міг би легко відсторонитися, скинути її руку, але чудово розумів, що будь-який супротив лише розтягне цей неминучий допит до самого вечора.

— Що, чорт забирай, з тобою сталося цього разу? — прошипіла вона, розглядаючи мої рани.

— Нічого страшного. Просто впав, коли повертався додому.

— Алексе, май совість. Мені вже давно не двадцять років, щоб вірити в ці казки.

Її манікюр боляче вп'явся мені в шкіру під щелепою, змушуючи дивитися їй прямо в очі.

— Ти хочеш, щоб я прямо зараз зателефонувала батькові й попросила його приїхати розбиратися з твоїми пригодами?

— Це звучить як погроза, мамо.

— Поки що це лише дружнє попередження, але повір, я легко перейду до дій, — вона випустила моє підборіддя, схрестивши руки на грудях.

Я ледь помітно видихнув і подумки вилаяв себе за те, що взагалі приїхав сюди. У моїй міській квартирі зараз стояв би порожній холодильник, але принаймні там не було б нікого, хто міг би пропалювати в мені дірку таким поглядом, ніби я власноруч знищив репутацію всієї нашої родини.

— Ну, трохи не зійшлися поглядами з одним хлопцем біля клубу, — нарешті озвучив я більш-менш прийнятну версію. — Нічого серйозного.

— З ким саме ти не зійшовся поглядами? Я його знаю?

— Уявлення не маю. Ми якось забули обмінятися візитками в процесі.

— І цей невідомий так тебе розмалював? — мама скептично примружила очі.

— Повірте, мадам, ви просто ще не бачили його обличчя, — я спробував усміхнутися, але відчув, як на губі знову виступила крапля крові.

Вона важко зітхнула, і її погляд повільно опустився нижче, зупинившись на моїх  забинтованих руках.

— А це хто робив? — раптом запитала вона зі зміненою інтонацією. — Тільки не кажи, що ти сам зміг накласти такі професійні пов’язки однією рукою.

Я завмер, не відразу зрозумівши, до чого вона хилить, і повільно опустив очі на власні кісточки.

І саме тієї миті у дверях, що з'єднували кухню з просторою їдальнею, майнула темна фігурка. Це була Ася. Вона з показовою старанністю терла й без того чистий столик біля вікна, стоячи до нас напівбоком і всім своїм виглядом демонструючи заглибленість у процес прибирання. От тільки рухи її були надто повільними.