Розділ 22

Ще ніколи в житті в мене так сильно не боліла голова. Хотілося обхопити її руками у відчайдушному пориві хоч якось полегшити власні страждання, але зап'ястя виявилися туго зв’язаними міцною мотузкою.

Минуло трохи часу, доки я нарешті зібралася з силами та змусила себе розплющити очі. І перш за все я помітила Діму, що лежав прямо біля мене на старенькому матраці, знаходячись в аналогічному стані заручника.

Враховуючи відсутність вікон у приміщенні, сильний холод і вогкість, можна було легко припустити, що ми знаходилися в підвалі. Та жодної іншої інформації виявити не вдалося.

Одразу ж згадалося, як мене вже одного разу викрадали, але попередній випадок, порівняно з цим, здавався милими дружніми посиденьками.

— Дімо! — напруживши всі м'язи, я штурхнула чоловіка в плече, змушуючи прийти до тями.

Він повільно розплющив очі, очевидно, докладаючи для цього немало зусиль. Схоже, йому наші викрадачі вкололи більше транквілізатору, ніж мені. Знадобилося трохи часу, доки Діма нарешті почав усвідомлювати світ довкола себе та впізнав мене.

— Надю, це ти?

— А хто ж ще? — буркнула я.

— Я сподівався, що вони все-таки не дістануть до тебе…

Мабуть, ці слова мали продемонструвати його небайдужість до мене, проте замість цього вони активно транслювали його безпорадність.

— Як бачиш, дісталися. Нам тепер потрібно вигадати, як звільнитися.

Діма повільно похитав головою.

— А не треба нічого вигадувати. У моєму черевикові є «маячок», тож Степан і Влад знають, де ми, та врятують нас.

Та я аж ніяк не могла погодитися на пропозицію Діми та слухняно чекати на допомогу від людей, від яких я точно не хотіла її приймати. До того ж, невідомо, скільки часу в них міг зайняти наш пошук і що планували зробити викрадачі в цей час; Діяти треба було негайно.

— Можливо, тобі й зручно плисти за течією, не напружуючись, але я більше не збираюсь бути маріонеткою у чужих руках, — палко заявила я.

Проте Діма мого ентузіазму аніскілечки не розділив.

— І як же ти збираєшся вибратися звідси? — скептично запитав він.

— Щось обов’язково придумаю, але сидіти склавши руки я точно не збираюсь. З мене годі.

Я роззирнулася, шукаючи, чим можна розірвати мотузку. Крім матрацу, у цьому приміщенні не було жодних предметів, але в якомусь шпигунському фільмі я бачила, що для того, щоб звільнитися, можна скористатися звичайнісіньким гвіздком. На щастя, його вдалося знайти доволі легко. Пам'яталося, у тому фільмі головний герой зробив усе дуже швидко, але в мене виникли певні складнощі, тож заради успіху довелося витрати понад десять хвилин.

Та врешті-решт мені таки вдалося звільнилася від цієї клятої мотузки! Рвучко звівшись на ноги, я підійшла до Діми, щоб розв’язати і йому руки, але чоловік похитав головою.

— У мене буде більше шансів вижити, якщо я не намагатимусь утекти та сидітиму тихо, — висловив він свою позицію.

— Боягуз, — стриматися від їдкого коментаря було просто неможливим.

Я просто не могла зрозуміти, як раніше мені взагалі міг подобатися цей чоловік. Як можна було так довго заплющувати очі на всі його слабкості та недоліки?

Відвернувшись від Діми, я підійшла до дверей і спробувала відчинити їх. Нарешті удача посміхнулася мені, так що вони виявилися незамкненими і мені без проблем вдалося вийти до напівтемного порожнього коридору. Роззирнувшись, я побачила ще одні двері, які цього разу виявилися зачиненими, і сходи, що, очевидно, були єдиним виходом для мене.

Я вже зібралася підійматися, коли згори несподівано долинули постріли, що змусили мене буквально остовпіти на місце. Я гадки не мала, що робити далі. З одного боку, не хотілося залишатися в цьому жахливому підвалі, але з іншого, іти туди, де відбувалася перестрілка, здавалося справжнім божевіллям.

Так я й стояла на одному місці, роздумуючи, доки зовсім поруч не почулися кроки, а згодом до мене підійшов невисокий світловолосий чоловік з неприємною зовнішністю з пістолетом у руках. Мені не було куди тікати, тож я злякано підняла руки вгору, сподіваючись, що він не вб’є мене. Помітивши мене, чоловік одразу ж прицілився, але стріляти не поспішав.

— Як ти вибралася? — хрипло запитав він, але швидко додав, не дочекавши відповіді: — Хоча неважливо. Підеш зі мною.

Діставши з кишені ключ, він відчинив двері, що до того були замкненими, а тоді грубо схопив мене за руку та потягнув за собою. Піднявшись крутими сходами, ми опинилася на задньому подвір’ї розкішного триповерхового маєтку, виконаному в помпезному стилі бароко. В інших умовах я б милувалася усім довкола, але в той момент я була занадто розгубленою та наляканою.

Ми саме проходило повз величезний басейн, коли до нас долинув голос Влада. І незважаючи на всі образи та проблеми наших стосунків, у цей момент він став для мене справжнім ковтком свіжого повітря.

— Відпусти Надю, Данило!

Попри слова Діми, я не могла повірити, що він справді приїхав, щоб врятувати мене. Хотіла озирнутися та поглянути на нього, але викрадач не дав цього зробити, притиснувши дуло пістолета до мого живота.

— Владе, якщо ти не бажаєш її смерті, то дозволиш мені зараз піти та не переслідуватимеш.

У той момент я усвідомила, що лише в мене був шанс затримати цього божевільного злочинця. На прийняття рішення пішло декілька секунд. Лише один рух — і ми опинилася в басейні. Данило випустив з рук пістолет і намагався вибратися з води, але я не давала йому це зробити, намагаючись виграти для Влада час. Боротися зі своїм викрадачем я припинила лише тоді, коли втратила свідомість через нестачу повітря.