Розділ 22

Так сильно голова в мене ще ніколи не боліла. Хотілося обхопити її руками, але вони виявилися зв’язаними. Я зібралася з силами, змусила себе розплющити очі та побачила Діму, що лежав біля мене на старенькому матраці в схожому стані. Я припустила, що ми знаходилися в підвалі, оскільки тут було дуже холодно та вогко.

Мене вже одного разу викрадали, але попередній випадок, порівняно з цим, був дружніми посиденьками.

— Дімо! — я штурхнула його в плече, змушуючи прийти до тями.

Він повільно розплющив очі, очевидно, докладаючи для цього немало зусиль.

— Надю, це ти?

— А хто ж ще?

— Я сподівався, що вони все-таки не дістануть до тебе…

— Як бачиш, дісталися. Нам тепер потрібно вигадати, як звільнитися.

— А не треба нічого вигадувати. У моєму черевикові є «маячок», тож Степан і Влад знають, де ми, та врятують нас.

Я аж ніяк не могла погодитися на пропозицію Діми просто сидіти склавши руки та чекати на допомогу від людей, від яких я точно не хотіла її приймати.

— Можливо, тобі й зручно плисти за течією, не напружуючись, але я більше не збираюсь бути маріонеткою у чужих руках.

— І як же ти збираєшся вибратися звідси? — не розділив мого ентузіазму Діма.

— Щось обов’язково придумаю, але сидіти склавши руки я точно не збираюсь. З мене годі.

Я роззирнулася, шукаючи, чим можна розірвати мотузку. Крім матрацу, тут нічого не було, але в якомусь фільмі я бачила, що для того, щоб звільнитися, можна скористатися звичайнісіньким гвіздком. На щастя, його вдалося знайти доволі легко. У фільмі головний герой зробив усе дуже швидко, але в мене виникли певні складнощі, тож заради успіху довелося витрати понад десять хвилин.

Нарешті я звільнилася від цієї клятої мотузки! Звівшись на ноги, я підійшла до Діми, щоб розв’язати йому руки, але він похитав головою.

— У мене буде більше шансів вижити, якщо я не намагатимусь утекти та сидітиму тихо.

— Боягуз.

Я не могла зрозуміти, як мені міг подобатися цей чоловік. Відвернувшись від нього, я підійшла до дверей і спробувала відчинити їх. Нарешті удача посміхнулася мені, тож мені без проблем вдалося вийти до напівтемного порожнього коридору. Роззирнувшись, я побачила ще одні двері, які виявилися зачиненими, і сходи, що, очевидно, були єдиним виходом для мене. Я вже зібралася підійматися, коли згори несподівано долинули постріли, що змусили мене зупинитися. Я не знала, що робити. З одного боку, не хотілося залишатися в цьому жахливому підвалі, але з іншого, іти туди, де відбувалася перестрілка, було справжнім божевіллям.

Так я й стояла на одному місці, роздумуючи, поки зовсім поруч не почулися кроки, а згодом до мене підійшов невисокий світловолосий чоловік з неприємною зовнішністю з пістолетом у руках. Мені не було куди тікати, тож я злякано підняла руки вгору, сподіваючись, що він не вб’є мене. Чоловік націлив зброю на мене, але стріляти не поспішав.

— Як ти вибралася? Хоча неважливо. Підеш зі мною.

Діставши з кишені ключ, він відчинив двері, що до того були замкненими, а тоді грубо схопив мене за руку та потягнув за собою. Піднявшись крутими сходами, ми опинилася на задньому подвір’ї розкішного маєтку. В інших умовах я б милувалася усім довкола, але в той момент я була занадто розгубленою та наляканою.

Ми саме проходило повз величезний басейн, коли до нас долинув голос Влада, який став для мене немовби ковтком свіжого повітря.

— Відпусти Надю, Данило!

Попри слова Діми, я не могла повірити, що це він справді приїхав, щоб врятувати мене. Хотіла озирнутися та поглянути на нього, але не дав цього зробити, притиснувши дуло пістолета до мого живота.

— Владе, якщо ти не бажаєш її смерті, то дозволиш мені зараз піти та не переслідуватимеш.

У той момент я усвідомила, що лише в мене був шанс затримати цього злочинця. На прийняття рішення пішло декілька секунд. Лише один рух — і ми опинилася в басейні. Данило випустив з рук пістолет і намагався вибратися з води, але я не давала йому це зробити, намагаючись виграти для Влада час. Боротися зі своїм викрадачем я припинила лише тоді, коли втратила свідомість через нестачу повітря.