Розділ 21 (Влад)

Я рідко допускав помилки, проте скандал з Надею на площі Ринок однозначно належав до тих імпульсивних дурниць, які не варто було чинити. Я пошкодував про свою нестриманість в емоціях практично одразу, але вже нічого неможливо було змінити. Мені потрібно було зберігати холоднокровність, але я не впорався з цим, оскільки за всяку ціну зажадав зняти з Наді маску байдужості та знову побачити ту жінку, яка працювала в мене покоївкою, ту жінку, яку я…

Мої роздуми різко урвав дзвінок. Зазвичай я не говорив по телефону, коли знаходився за кермом, але на дисплеї висвітилося ім’я Степана, а він ніколи не дзвонив, щоб просто потеревенити на відсторонені теми. Цей чоловік завжди звертався з важливими справами.

— Ти де? — як завжди, він одразу ж перейшов до діла.

— Під’їжджаю до Києва. Щось трапилося?

— Так. Як скоро ти зможеш приїхати до мене?

Я поглянув на годинник. Хотілося б ще заїхати додому, але, схоже, справа була справді критично важливою, так що не варто було затягувати.

— Півгодини, якщо не потраплю в корок.

— Гаразд, чекаю.

***

Приїхавши до квартири Степана та почувши опис ситуації, я одразу зрозумів усю важливість того, що трапилося.

На пошту Пилипенка надійшов лист з фотографією непритомних і зв’язаних Наді та її нового хлопця з підписом Д.С. Стало одразу очевидно, що за це викрадення організував Данило Сербський.

Та найбільше мене злякало те, що в листі не було жодних вимог. Подібний стан речей аж ніяк не вселяв оптимізму та змушував прогнозувати найгірші можливі сценарії.

— Дідько! — викрикнув я.

Відчуваючи, як всередині звивається безжалісна змія безсилля, здушуючи при цьому всі внутрішні органи, я схопив зі столу стакан і пожбурив його в стіну, бажаючи хоч якось випустити пар. Не допомогло.

— Агов, Владе, не псуй мого майна! — обурився моїй імульсивності Степан. — Ти дорослий і зрілий чоловік, тому ввімкни голову та відкинь емоції!

Та його слова аж ніяк не заспокоїли мене, а навпаки ще більше вивели з рівноваги.

— Як я можу відкинути емоції, що Надя в руках цього психопата?!

— Думаєш, що тобі одному важко?! Данило викрав не лише твою дорогеньку Надійку, а ще й мого рідного брата! — закипів і висказав усе, що мав на думці, Степан.

Вражений емоційністю цього завжди врівноваженого чоловіка, я не одразу усвідомив почуте, але щойно це трапилося, всі частини склалися в моїй голові в один цілісний пазл. Тепер геть усе набуло зовсім нового значення.

— Тільки не кажи, що твій брат і Надя познайомилися випадково.

Степан пирхнув.

— Я й не збираюся заперечувати очевидні факти, але ми можемо обговорити це, коли дорогі для нас люди будуть у безпеці, хіба ні?

Усередині мені запалахкотів гнів, але я все-таки був змушений визнати, що Степан мав рацію. Посваритися ми ще встигнемо, а зараз пріоритетом було дещо набагато важливіше. На карту буквально було поставлено життя наших близьких, так що в цій битві з Данилом Сербським просто не можна було програти.

— Отже, що робитимемо? Звернемося до поліції?

— Поліцію не можна підключати в жодному разі, — відрізав я, згадуючи свій неприємний досвід у спілкуванні з ними.

Цим хитрим маніпулятивним падлюкам точно не можна було довіряти.

— А як же ми тоді організуємо рятувальну операцію? У мене і, наскільки я знаю, у тебе немає потрібних знайомств, — розвів руками Степан.

— Вірно, але мій брат дружить з директором однієї охоронної організації.

Правда, попросити в Стаса про допомогу буде важко, оскільки останнім часом у нас були далеко не найкращі стосунки, але в мене вже з’явилася ідея, як можна все організувати.

***

Я знав, що наразі Стас перебував у відрядженні в Німеччині, тож не здивувався, коли двері їхньої нової квартирі в центрі Києва мені відчинила Ліза. Очевидно, вона не чекала гостей так пізно та вже готувалася лягати спати, тому що вже встигла зняти макіяж та перевбяглася в легку світло-рожеву мереживну нічну сорочку.

— Привіт, — невпевно промовила Ліза, здивована побачити мене на порозі своєї квартирі, особливо в таку пору. — А Стаса немає вдома…

— Так? — я вдав здивування. — Погано, бо мені дуже потрібна була його допомога в одній справі. Це пов’язано з Надею.

— Надею?

Я десь читав, що справжньої дружби між жінками не існує, але Надя з Лізою були яскравим доказом того, що даний факт був нічим іншим, як безглуздим стереотипом. Незважаючи на всі конфлікти, у біді вони були готові на все заради одна одної. Саме цим я й збирався зараз скористався.

— Надю викрали та хочуть вбити, — прямо виклав усі карти на стіл я. — Це сталося через мене, тож саме я повинен врятувати її, але без допомоги Стаса нічого не вдасться. Але я точно не знаю, чи погодиться він допомогти…

Звісно ж, такі слова просто не могли не зачепити Лізу, що одразу ж потяглася до свого телефону, не здатна стояти в стороні за даних обставин.

— Я переконаю його зробити все можливе заради того, щоб Надя залишилася в живих, тільки опиши мені, що саме від нього потрібно.

На таку реакцію я й розраховував. Звісно, використовувати людей погано, але в цьому випадку мій вчинок здавався абсолютно виправданим. Я готовий був піти на все, лиш би вберегти її. Тільки зараз, коли сталася така біда, я у повній мірі зрозумів, наскільки важливою для мене була ця жінка.

— Слухай уважно…

***

Машина з великою швидкістю мчала до Дніпра. З динаміків гучно лунав рок — улюблена музика Степана. За вікном минали мальовничі пейзажі, але я не звертав на них увагу. У голові була лише одна нав'язлива, сповнена відчаю думка: «Тільки б не запізнитися».