Розділ 20

Я зовсім не думала про те, куди йду. Просто брела вулицями незнайомого міста, повністю поринувши в думки.

Якби ці події відбувалися в кіно, головна героїня точно б швидко взяла себе в руки та вигадала вихід з ситуації, але це було реальне життя, а я була дуже розгубленою та розчавленою. Єдиним моїм бажанням було втекти від усіх проблем, проте це було неможливо. І ще ніколи я не відчувала себе настільки самотньою. У цілому світі не було жодної людини, якій я могла б довіритися та попросити про допомогу… Стоп!

Я різко зупинилася, усвідомивши, що в Дніпрі все ж жила одна людина, до якої я могла звернутися. Щоправда, я не мала впевненості у вдалості цієї ідеї, проте спробувати таки було варто. Урешті-решт, альтернативних варіантів вигадати не вдавалося.

Я ввімкнула телефон і швидко набрала номер, який колись знала напам’ять.

— Алло? — Антон взяв слухавку майже одразу ж.

Чути його голос було дуже незвично. Одразу ж до голови полізли спільні спогади, але я відігнала їх, розумуючи усю недоречність сентиментальності у теперішніх обставинах.

— Привіт, я можу зараз приїхати до тебе? Вибач, що так несподівано, але мені більше немає в кого попросити допомоги, — затараторила я.

Мабуть, тільки відчай міг змусити мене так принижуватися перед чоловіком, що в минулому розтоптав мою довіру зрадою.

— Стривай, Надю, говори, будь ласка, повільніше, — попросив мій колишній чоловік. — Звісно ж, я завжди готовий тобі допомогти. Ти зараз у Дніпрі, я правильно зрозумів?

— Так, — підтвердила я.

— Скажи мені, де ти. Я зараз приїду.

***

Вже через півгодини ми приїхали до старого будинку, у якому він жив у двокімнатній квартирі разом зі своєю старшою сестрою.

Чесно кажучи, з Катериною у мене завжди були препогані стосунки, тож я всією душею сподівалася, що вдасться уникнути зустрічі з нею. Як виявилося, даремно, адже жінка сиділа на невеличкій кухні за круглим дерев'яним столом і дивилася якийсь дурний мелодраматичний серіал по телевізору, але вона вимкнула його одразу після того, як побачила, що її брат повернувся додому не один, а в моїй компанії.

— Якого біса ти приперлася сюди? — накинулася на мене Катя, навіть не намагаючись вдавати з себе ввічливу господарку та дотримуватися банальних правил етикету. — Невже ти замало забрала в мого брата? Хочеш ще?

Її слова образили та обурили мене, тож я просто не змогла стримати язика за зубами.

— Я нічого не забирала в Антона. До твого відома, я дозволила йому забрати все наше спільне майно після розлучення. Так, я справді не одразу виїхала з квартири, але ображатися на мене за це? Катю, май совість.

— Совісті немає в тебе, Надю. Чому ти не залишиш мого брата в спокої? — не вгамовувалася жінка, повністю наплювавши на той факт, що взагалі-то в розлученні винний був сам Антон, який зрадив мені.

Я повернулася до колишнього чоловіка, шукаючи в нього підтримки, проте він вдавав, що нічого не чує. Звісно ж, усе було як завжди. Антон ненавидів сварки та намагався уникати їх усіма можливими способами. Це була одна з причин, чому б нам не вдалося довго бути в шлюбі, навіть якби не трапилася зрада.

Катя теж поглянула на брата. Розізлившись через його байдужість, вона пригрозила, що не повернеться додому, доки я не піду звідси, і залишила квартиру, звісно ж, не забувши “ефектно” грюкнути дверима. Напевне, я мала б відчувати себе винною чи присоромленою, але жодної з цих емоцій у мене не було.

— Вибач, що Катя… — почав виправдовуватися Антон, але я перебила його, не бажаючи вислуховувати це жалюгідне белькотіння.

— Не варто, я знаю твою сестру, тож аніскілечки не здивована її поведінкою.

Запанувала недовга мовчанка, яку першим порушив Антон, згадавши про те, що я усе-таки зараз знаходилася в нього в гостях.

— Хочеш чаю?

— Я б краще випила кави, — відповіла я, сівши за кухонний стіл.

— Ти все ще любиш каву зі згущеним молоком?

Я кивнула, мимоволі всміхнувшись. Було приємно, що колишній чоловік усе ще пам’ятав такі дрібниці про мене. Усе-таки, він був не стовідсотковим козлом і не просто так у свій час я вирішила зв'язати своє життя з ним шлюбом.

— До речі, мені прикро, що я так жодного разу за цей час не зателефонувала тобі, — і говорячи це, я аніскілечки не кривила душою.

— Ти мала на це повне право, — промовив Антон і поставив на стареньку газову плиту гейзерну кавоварку. — Спочатку я зрадив тобі, а потім влаштував ту дурну сцену ревності біля поліцейської дільниці. Можна було б звинувати в усьому алкоголь, але ж я знав, як він на мене впливає. Просто тоді мені здавалося, що це єдиний спосіб, щоб позбутися від емоцій. Тепер же я знаю, що мене чудово заспокоює поезія.

Я не повірила своїм вухам. Чого-чого, а такого він цього чоловіка аж ніяк не можна було очікувати.

— Ти пишеш вірші?

Антон опустив очі, явно засоромившись.

— Поки ні, але колись обов’язково хочу спробувати. Зараз же я щотижня відвідую поетичні зібрання, на яких ми читаємо вірші українських авторів і обговорюємо їх. Уся попередня зустріч була присвячена Сергійові Жадану. Один уривок з його віршу особливо відгукнувся в моєму серці.

Трохи повагавшись, він продекламував:

«Поїзд твоїх химер

не зупиняє біг,

нам з тобою тепер

падає різний сніг.»

Я була надзвичайно вражена. Все-таки люди здатні змінюватися. Ще рік тому я б не повірила, якби хтось описав мені того Антона, який зараз стояв переді мною та читав напам’ять поезію, але от це стало дійсністю. Життя було здатне на будь-які шалені витівки та несподівані повороти.

— Давай почнемо все з чистого аркушу, — запропонувала я, а тоді поспішно додала, не бажаючи, щоб він хибно протрактував мої слова: — Звісно ж, двічі в одну річку не ввійдеш, але ми можемо спробувати бути друзями.