Розділ 19

Усе відбувалося надзвичайно швидко. Діма розбудив мене серед ночі та сказав, що нам терміново потрібно поїхати зі Львова. Нічого не пояснивши, він швидко зібрав найнеобхідніші нам речі в невеличку валізу, поки я відходила від сну та перевдягалася.

Купивши в цілодобовому магазині біля дому каву, ми сіли в машину та поїхали з міста. Я спершу намагалася запитати в Діми, що ж все-таки відбувається, але він наполегливо ігнорував мене, тож врешті-решт я просто заснула, навіть незважаючи на дію кофеїну.

***

Прокинулася я через те, що машина різко зупинилася.

— У чому справа? — сонно запитала я, розплющивши очі.

— Очевидно, пробило шину, — відповів Діма, а тоді дістав з кишені телефон. — От дідько, тут немає зв'язку! Як же нам викликати евакуатор?

— Якщо вся проблема лише в пробитій шині, то евакуатор не потрібний. Я вмію міняти колеса в машині.

— Справді? — здивувався Діма.

Я знизала плечима, після чого швидко вийшла з машини, не бажаючи більше говорити на цю тему. Спогади про мертвих батьків завжди завдавали мені багато болю…

***

Мій тато працював на СТО і частенько брав мене з собою на роботу. Напевно, саме через це я довгий період свого життя захоплювалася автомобілями та всім, що було з ними пов'язано. Навіть дивилася перегони замість мультиків, що дуже нервувало маму, яка мала доволі консервативні погляди щодо того, якими повинні бути дівчатка.

Я вперше сіла за кермо, коли мені було десять років. Тато щиро вірив, що в мене все вдасться. Його впевненість передалася мені, тож я ніскілечки не хвилювалася. Підозрюю, що це стало одним з найважливіших факторів мого успіху. Після цього я керувала машиною ще декілька разів, але більше ніколи не відчувала такої ейфорії, як вперше.

 Тато дуже радів моїй пристрасті до автомобілів, тож одного дня навіть пообіцяв, що на вісімнадцятиріччя купить мені будь-яку машину, яку я захочу.

Але невдовзі після тієї обіцянки він помер в автомобільній аварії разом з мамою, а я зареклася сідати за кермо.

***

— Ну ось і все, — мовила я та підвелася на ноги.

Чесно кажучи, я не думала, що після стількох років пам'ятаю, як це робити, але здивувала саму себе.

— Ого! — тільки й зміг видати Діма, поки я ховала спущене колесо та всі інструменти, які знадобилися мені, до багажнику.

Спогади ще сильніше зіпсували мій настрій, тож я навіть не всміхнулася та сіла в машину, набурмосившись.

***

У дорозі ми провели більше тринадцяти годин. Діма наказав мені вимкнути телефон (і знову жодних пояснень), тож за час поїздки я прочитала книгу «До зустрічі з тобою» Джоджо Мойєс, яку мені подарувала Соломія ще декілька тижнів тому, але через надмірну заклопотаність я майже одразу забула про неї, навіть не діставши з сумочки.

Декілька разів ми зупинялися на АЗС, де Діма заправляв машину, купував нам їжу та напої, а також довго розмовляв з кимось по телефону. А я з кожною годиною нервувала все більше і більше, дратуючись через своє нерозуміння того, що відбувається. Проте було очевидно, що Діма не збирався мені нічого пояснювати, принаймні до того, як ми прибудемо до загадкового пункту призначення, тож єдине, що мені залишалося, — чекати.

Надворі вже був вечір, коли ми проїхали знак, що вітав нас у Дніпрі, а згодом зупинилися біля одного з готелів майже в центрі міста.

— Я нікуди не вийду, поки ти не поясниш, чому ми приїхали сюди, — суворо заявила я, більше не бажаючи терпіти того, що відбувалося.

Те, що ми зустрічаємося та живемо разом, не дозволяло Дімі так чинити зі мною. Я мала право на те, щоб мене не ігнорували та пояснювали, що відбувається. Хіба я просила забагато?!

Діма важко зітхнув. Я поглянула на нього та несподівано усвідомила, що за цей день він немов подорослішав на декілька років. Можна було б списати це на втому, але я не хотіла обманювати себе, розуміючи, що причина полягала в чомусь зовсім іншому.

— Я все поясню тобі, Надю, тільки не тут, будь ласка.

Я не змогла дозволити собі відмовити йому в цьому проханні, тож ми вийшли з машини, дістали з багажнику валізу та попрямували до ресепшну. Привітний адміністратор з широкою усмішкою прийняв наші паспорти та повідомив, що на наші імена заброньований і оплачений номер люкс. Отримавши ключі від номеру, ми піднялися ліфтом на потрібний поверх і пішли довгим добре-освітленим коридором по червоному килиму. Наш люкс вдалося знайти швидко.

— Ти голодна? — запитав мене Діма, коли ми зайшли до номеру.

Я схрестила руки на грудях, намагаючись ігнорувати всю розкіш, що оточувала мене, та стримувати свій захват, оскільки ще ніколи в житті мені не доводилося бачити щось схоже на інтер'єр, що зараз оточував нас.

— Я хочу отримати відповіді на запитання, — мій тон був надзвичайно вимогливим. — Чому нам довелося так швидко їхати в Дніпро?

Діма важко сів на краєчок ліжка, згорбившись, чого раніше ніколи не робив.

— Я повинен розповісти тобі дещо, що до цього приховував. Ти справді хочеш почути правду?

Чи хотіла я почути правду? Напевно, ні, але й жити без правди я теж не могла, тому зібравшись з духом, я кивнула.

— Ми познайомилися невипадково, Надю. Мій брат Степан попросив мене наглядати за тобою. Але через деякий час для мене це переросло в дещо більше…

Я не хотіла слухати це. Не хотіла відчувати себе іграшкою в чужій грі. Я була впевнена, що після того, як поїхала з Києва, усе закінчилося, але виявилося, що ні. Я стільки часу прожила в оточенні брехні…

— Навіщо ти це мені розповідаєш зараз? — запитала я тремтячим голосом.

— Тому що нам з тобою загрожує небезпека…

— Небезпека? Звісно ж, нам загрожує небезпека! Так завжди відбувається, якщо влізаєш до кримінального світу, Дімо! — мене переповнювала злість, тож я говорила все, що спрадало на думку, не здатна зупинитися. — Я переїхала до Львова саме задля того, щоб уникнути цього! Що мені потрібно зробити, щоб мене назавжди залишили в спокої?