Розділ 17

— Пані Надіє!

Я нарешті відволіклась від думок, що так активно вирували в моїй голові, і перевела погляд з екрану комп’ютера на асистентку. Соломія виглядала стурбованою, оскільки вже гукала мене декілька разів, але не отримувала жодної реакції. Це вперше я не могла сконцентруватися на роботі, оскільки весь час думала про зустріч з Владом, яка мала вібутися цього вечора. Заради нього довелося відмінити заняття з йоги.

Я нагадала собі, заради чого роблю це, а потім пригадала, що мене чекає вдома після зустрічі — затишний вечір з Дімою за переглядом фільму «Спіймай мене, якщо зможеш».

— Щось сталося, Соломіє? — звернулася я до асистенки, намагаючись налаштуватися на робочий лад.

Зустріч мала відбутися лише через годину, тож потрібно було ще попрацювати.

— Я б хотіла попросити Вас дозволити мені піти раніше сьогодні, — несміливо сказала дівчина.

Я пильно подивилася на Соломію, оцінюючи її зовнішній вигляд. Довге, карамельного кольору волосся, яке зазвичай було заплетене в хвіст, вона цього разу залишила розпущеним, на обличчя був нанесений легкий макіяж, а червона сукенка та чорні туфлі на підборах чудово доповнювали цей чарівний образ.

— Побачення? — припустила я.

Соломія швидко похитала головою.

— Ні, це точно не побачення. Просто Юра запросив мене до театру, а ми ще перед виставою збиралися піти поїсти.

Я посміхнулася. Не побачення? Гаразд, подивимося.

— Не проблема. Можеш уже йти.

— Справді? — радісно перепитала Соломія.

— Так, — кивнула я.

Дівчина подякувала та вже через декілька хвилин практично вибігла з офісу. Я визирнула з вікна та побачила, як вона щасливо обіймала свого друга. Підозрюю, що скоро їхні стосунки перейдуть на новий рівень відносин.

Я повернулася до роботи, але згодом полишила будь-які намагання займатися справою, оскільки ніяк не могла зосередитися, зробила собі каву та ввімкнула аудіокнигу. Це завжди допомагало мені хоч трішки розслабитися, тож і зараз не підвело.

***

Й ось час настав. Коли я вийшла з офісу, Влад уже чекав на мене. Ми привіталися та замовкли, не знаючи, як вести себе один з одним після всього, що було між нами.

— Я знаю один хороший ресторан на площі Ринок, — нарешті озвалася я. — Можемо повечеряти там.

— Гаразд, — погодився Влад, — ходімо туди.

Ми мовчки рушили в потрібному напрямку. Здавалося, що можна було руками доторкнутися до ніяковісті, що повисла між нами. На щастя, до пункту призначення ми дісталися доволі швидко.

Ресторан був переповнений, але офіціантові все-таки вдалося знайти для нас вільний столик на другому поверсі. Вмостившись у м’якому кріслі, я поглянула у вікно, з якого можна було побачити саму площу Ринок. Як завжди, там було дуже багато людей, які фотографувалися на фоні Львівської ратуші, купували сувеніри або шукали якесь затишне місце для вечері. Було так цікаво спостерігати за туристами, хоча я й себе вважала однією з них, навіть на те, що прожила тут уже доволі довго. Цікаво, я колись зможу звикнути до Львова та називати себе його мешканкою?

Офіціант поклав на стіл два екземпляри меню. Я подякувала та розгорнула невеличку книжечку, хоча вже наперед вирішила, що буду замовляти, оскільки була вже знайома з кухнею цього ресторану. А от Влад розгубився, побачивши незнайомі назви у меню. Це не дивно, адже всі страви тут були названі на галицький манір.

— Візьми книдлі, — підказала я, — не пошкодуєш.

Влад кивнув і жестом покликав офіціанта до нашого столика.

— Книдлі та мартіні, — замовив він.

— Два келихи чи один? — уточнив офіціант.

Влад запитально подивився на мене.

— Два, — відповіла я. — А мені флячки.

Офіціант повторив наше замовлення, щоб переконатися, що все правильно запам’ятав, а тоді залишив нас з Владом наодинці. Я вже хотіла почати ділову розмову щодо справи, заради якої ми власне зустрілися, але раптом з мене вихопилося зовсім інше:

— Як там Віка? Вона приїхала з тобою чи залишилася вдома?

— Ми розлучилися, — сухо повідомив Влад, очевидно, не бажаючи говорити на тему своєї дружини.

«Уже колишньої дружини,» — виправила себе я. От навіщо я задала саме це запитання? Дурепа ти, Надю, дурепа. Даремно погодилася на цю зустріч, але дороги назад уже немає.

— Я не знала про ваше розлучення. Про це не було написано в жодному ЗМІ.

— Так, я не хотів афішувати це, тому наполіг на тому, щоб ми зробили все тихо, — пояснив Влад, а тоді звернув увагу на іншу частину моїх слів і посміхнувся. — А ти спеціально шукала інформацію про мене в ЗМІ?

— Я завжди дізнаюсь якомога більше про людей, яким збираюсь надавати юридичні послуги, — сказала я якомога байдужішим тоном, але мене викрив рум’янець на щоках, тож я поспішила перейти до справи, заради якої ми зустрілися: — Так що за проблема в тебе виникла?

— Ми ще встигнемо це обговорити, — відмахнувся Влад, очевидно, поки не бажаючи переходити до ділової розмови. — Тепер твоя черга розповідати про своє особисте життя.

Особисте життя? Чому він цим цікавився?

— Ну, я зустрічаюсь з одним чоловіком, — неохоче відповіла я.

— Це серйозно?

Я задумалась. А чи можна було назвати наші з Дімою стосунки серйозними? Відповіді на це запитання в мене не було. Так, ми вже довго зустрічалися та навіть жили разом, але я не була впевнена, що хотіла б вийти за цього чоловіка заміж і народжувати від нього дітей.

— Не знаю, — чесно зізналася я, знову втупившись у вікно, бо вже не могла витримувати пильний погляд синіх очей Влада.

На щастя, цей діалог урвав офіціант, який приніс наше замовлення. Я одним ковтком випила своє мартіні та замовила ще один келих. Незважаючи на мою не надто хорошу думку про алкоголь, без нього я б точно не витримала цей вечір.

— Так це просто ліниві вареники? — запитав Влад, куштуючи книдлі.

— Ці дві страви справді дуже схожі, — підтвердила я, насолоджуючись флячками.