Розділ 15

— До вечора!

Усміхнувшись, я вийшла з машини, відкрила парасолю та швидким кроком пішла до свого офісу. Я ненавиділа дощ. У таку погоду хотілося сидіти вдома, пити трав’яний чай, читати книги або дивитися фільми, а не йти на роботу на незручних підборах по бруківці. Але я жила у Львові, де дощ був характерним явищем, тож мені нічого не залишалося, окрім як звикнути. За рік у мене це вдалося. Майже вдалося, якщо бути відвертою.

Повірити не можу, що вже минув цілий рік мого проживання у Львові. Час так швидко промайнув. Здається, що лише вчора я швидко збирали речі та замовляла таксі на вокзал. Я поїхала до Львова, єдиного міста, де в мене була хоча б якась рідня. На щастя, Уляна дозволила мені пожити в неї деякий час. Я майже фізично відчувала неприязнь її чоловіка, але нічого не могла зробити. У мене більше не було нікого, до кого можна було б піти.

Перші декілька місяців я працювала покоївкою в готелі. Прибирати я вміла прекрасно, тож проблем на роботі не виникло. Можливо, я б і далі займала цю посаду, якби не одна випадкова зустріч, яка змінила все.

Одного разу я занадто рано вийшла з дому вранці, тож мала ще час зайти за кавою. Бариста впізнав мене по тому інтерв’ю, яке я давала для репортажу про Романюків, і попросив допомогти його сестрі у справі розлучення. Так у мене з’явився перший клієнт, а згодом я змогла навіть відкрити власну справу. Я досі не могла повірити, що це був не сон і в мене справді вдалося досягти успіху. Сумніваюсь, що в мене вдалося би побудувати таку блискучу адвокатську кар’єру, якби не допомога Діми.

Ми з ним познайомилися, коли я працювала в готелі лише декілька тижнів, а він зупинився там під час відрядження. Якось помітивши мене в коридорі, Діма заплатив адміністрації кругленьку суму, щоб його номер прибирала лише я. Перший раз мені було дуже страшно через можливі сексуальні домагання, але він лише мовчки спостерігав за прибиранням. «Маніяк якийсь,» — подумала я, вийшовши з номеру зі щедрими чайовими. Але вже через тиждень Діма наважився покликати мене на побачення. І виглядав він у той момент так мило та сором’язливо, що я просто не змогла не погодитись. Врешті-решт, розлучені жінки також мають право ходити на побачення. Так і почалась наша історія. Через деякий час Діма вирішив оселитися у Львові та запропонував мені жити з ним. Я погодилася, адже вже більше не могла спати на незручному дивані та терміти недоброзичливі погляди Улі та її чоловіка.

Ми були дуже щасливими. Єдине, що не давало мені спокою, це почуття, які я відчувала до Влада, та смуток за дружбою з Лізою, яка відмовилась спілкуватися зі мною, коли дізналася про те, що співпрацювала з поліцією у справі проти її коханого чоловіка. Але, як відомо, час може вилікувати все. Залишилося лише сподіватися, що мої душевні рани загояться якомога скорше…

— Доброго ранку! — привіталась я з Соломією, увійшовши до офісу.

— Доброго ранку, пані Надіє! — усміхнулася дівчина, швидко ховаючи підручник під стосом ділових паперів, соромлячись того, що на роботі дозволяє собі відволікатися на навчання.

Якось я намагалася пояснити їй, що абсолютно не проти того, щоб вона трохи робочого часу приділяла навчання, адже освіта — це дуже важливо, але з невідомих мені причин вона проігнорувала цю розмову. Тому я зробила вигляд, що не помітила її дії, та сіла за робочий стіл.

Соломія була моєю асистенкою з самого початку. Тоді вона дуже потребувала грошей, тож погодилася працювати навіть у фірмі, яка щойно відкрилася. Я ж була рада найняти студентку юридичного факультету з блискучими організаційними здібностями. Наша співпраця тривала вже більше, ніж півроку.

— Ви сьогодні так чудово виглядаєте.

— Дякую!

Якби ж вона тільки знала, скільки часу я витратила на те, щоб виглядати так ефектно. Зазвичай я не витрачала настільки багато зусиль на зовнішній вигляд, але на цей день була призначена важлива зустріч, тож я мала виглядати бездоганно.

— Як учора минуло побачення? — запитала я, вмикаючи комп’ютер.

Соломія зніяковіла. Незважаючи на зовнішність моделі, дівчина була дуже сором’язливою. Деякий час вона вагалася, але потім нарешті зізналася:

— Жахливо. Він запросив мене в кіно на бридкий фільм жахів і весь сеанс сидів з захопленим виразом обличчя, — Соломія скривилася та похитала головою, згадуючи події минулого вечора. — Більше ніколи не буду ходити на побачення з хлопцями з сайтів знайомств.

— Ось це правильно, — підтримала її я. — Краще зверни увагу на Юру.

Дівчина почервоніла, згадавши про свого найкращого друга. Вони познайомилися ще в дитячому садочку, і з тих пір були нерозлийвода. Він, очевидно, був закоханий у неї, а вона абсолютно не помічала цього. Я завжди думала, що такі ситуації бувають лише в романтичних фільмах і книгах, але ось отримала приклад з реального життя.

— Юру? — здивувалася Соломія. — Ми з ним просто друзі, більше нічого між нами бути не може.

— Як знаєш, — сказала я, знизавши плечима, а тоді перейшла до робочої теми: — Ти вже телефонувала Зубову?

— Так. Я переказала йому все, що Ви просили.

— І що?

— Пообіцяв, що більше не буде давати провокаційних коментарів у справі пресі.

— Я дуже сподіваюсь на це.

Я відкрила вкладку з робочою поштою. Спам одразу ж перемістила в кошик, декілька листів від людей, які потребували юридичної консультації, переслала Соломії — хай вона зв’яжеться з ними та домовиться про зустрічі. У цьому полягала її робота — улагоджувати організаційні питання з клієнтами та складати мій розклад дня.

А от наступний лист був від Владислава Романюка. Я видалила його, не задумуючись. Що б він не написав, я не хотіла читати це. У цій історії вже давно була поставлена крапка, і мені не потрібно було продовження. Не зараз, коли все тільки налагодилося.

Я зробила декілька глибоких вдихів і видихів, як мене вчила викладачка з йоги. До речі, давно я не відвідувала ці заняття.