Розділ 15

— До вечора!

Усміхнувшись, я вийшла з машини, відкрила чорно-білу смугасту парасолю та швидким кроком направилася до офісу.

Варто зізнатися, з самого дитинства я просто ненавиділа дощ. У таку погоду хотілося виключно сидіти вдома, пити гарячий трав’яний чай, читати книги або дивитися фільми, а не крокувати на роботу, балансуючи на незручних підборах нерівною бруківкою.

Та склалося так, що я жила у Львові, де дощ був характерним явищем, тож мені нічого не залишалося, окрім як просто звикнути. За рік у мене це майже вдалося.

Важко було повірити, що вже минуло аж дванадцять місяців мого проживання у Львові. Час промайнув практично непомітно. Здавалося б, що лише вчора я швидко збирали речі в київській квартирі та замовляла таксі на вокзал. Тоді я поїхала до Львова, оскільки це було єдине місто, де в мене була хоча б якась рідня. На щастя, Уляна дозволила мені пожити в неї протягом деякого часу. Її чоловік був далеко не в захваті від подібного, але довелося йому змиритися, оскільки в мене більше не було нікого, до кого можна було б піти.

Перші декілька місяців я працювала покоївкою в готелі. Прибирати я вміла прекрасно, тож проблем на роботі не виникло. Можливо, я б і далі займала цю посаду, якби не одна випадкова зустріч, яка повернула моє життя на сто вісімдесят градусів.

Одного разу я занадто рано вийшла з дому вранці, тож мала ще час зайти за кавою. Бариста впізнав мене по тому інтерв’ю, яке я давала для репортажу про Романюків, і абсолютно несподівано попросив допомогти його сестрі у справі розлучення. Так у мене з’явився перший клієнт, а згодом я змогла навіть відкрити власну справу. Я досі не могла повірити, що це все мені не наснилося і в мене вдалося досягти справжнього професійного успіху. Та сумніваюсь, що в мене вдалося б побудувати таку блискучу адвокатську кар’єру, якби не допомога Діми.

Ми з ним познайомилися, коли я працювала в готелі лише декілька тижнів, а він зупинився там під час відрядження. Якось помітивши мене в коридорі, Діма заплатив адміністрації кругленьку суму, щоб його номер не прибирав ніхто інший, окрім мене. Перший раз мені було дуже страшно через можливі сексуальні домагання, але він обмежився тихим спостеріганям за прибиранням. «Маніяк якийсь,» — подумала я, вийшовши з номеру зі щедрими чайовими в руках. Але вже через тиждень Діма наважився покликати мене на побачення. І виглядав він у той момент так мило та сором’язливо, що я просто не змогла не погодитись. Врешті-решт, розлучені жінки також мають право ходити на побачення. Так і почалась наша історія. Через деякий час Діма вирішив остаточно переїхати до Львова та запропонував мені жити з ним. Звісно ж, я погодилася, усією душею радіючи можливості більше не спати на незручному дивані та не терпіти недоброзичливі погляди Улі та її чоловіка.

Без жодних перебільшень, ми були щасливими разом. Єдине, що трохи псувало картину та не давало мені спокою, це почуття, які я відчувала до Влада, та смуток за дружбою з Лізою, яка відмовилась спілкуватися зі мною, коли дізналася про те, що співпрацювала з поліцією у справі проти її коханого чоловіка. Але, як відомо, час може вилікувати все. Залишилося лише сподіватися, що мої душевні рани загояться якомога скоріше…

— Доброго ранку! — привіталась я з Соломією, нарешті увійшовши до теплого та сухого офісу.

— Доброго ранку, пані Надіє! — широко всміхнулася дівчина, швидко ховаючи підручник під стосом ділових паперів, соромлячись того, що на роботі дозволяє собі відволікатися на навчання.

Якось я намагалася пояснити їй, що абсолютно не проти того, щоб вона протягом робочого часу час від часу дозволяла собі відволікатися на навчання, адже освіта відігравала надзвичайну важливу роль у житті кожної людини, але з невідомих мені причин вона проігнорувала цю розмову.

Зараз же я вирішила не напружувати її зайвий раз і просто зробила вигляд, що нічого не помітила, а тоді сіла за власний робочий стіл.

Соломія була моєю асистенкою з самого початку. У той час вона критично потребувала грошей, тож погодилася працювати навіть у зовсім крихітній фірмі, яка щойно відкрилася. Я ж була рада найняти студентку юридичного факультету з блискучими організаційними здібностями. Наша співпраця виявилася вельми продуктивною та тривала вже більше, ніж півроку.

— Ви сьогодні так чудово виглядаєте.

— Дякую!

Якби ж вона тільки знала, скільки часу я витратила на те, щоб виглядати так ефектно. Зазвичай я не витрачала настільки багато зусиль на зовнішній вигляд, але на цей день була призначена важлива зустріч, тож я мала виглядати просто бездоганно.

— Як учора минуло побачення? — запитала я, вмикаючи комп’ютер.

Соломія зніяковіла. Незважаючи на зовнішність високої стрункої моделі з абсолютно класичною красою, зрозумілою кожному, дівчина відрізнялася вельми сором’язливим характером. Деякий час вона вагалася, але потім нарешті зізналася:

— Жахливо. Він запросив мене в кіно на бридкий фільм жахів і весь сеанс сидів з захопленим виразом обличчя, — Соломія скривилася та похитала головою, згадуючи події минулого вечора. — Більше ніколи не буду ходити на побачення з хлопцями з сайтів знайомств.

— Ось це правильно, — з ентузіазмом підтримала її я. — Краще зверни увагу на Юру.

Дівчина почервоніла, згадавши про свого найкращого друга. Вони познайомилися ще в дитячому садочку, і з тих пір були нерозлийвода. Він, очевидно, відчував до неї сильну закоханість, але вона абсолютно не помічала його почуттів. Я завжди думала, що такі ситуації можуть статися лише в романтичних фільмах і книгах, але ось отримала приклад з реального життя.

— Юру? — здивувалася Соломія. — Ми з ним просто друзі, більше нічого між нами бути не може.

— Як знаєш, — знизала плечима я, не бажаючи тиснути на дівчину та аж так сильно втручатися до її особистого життя, після чого перейшла до робочої теми: — Ти вже телефонувала Зубову?

— Так, — кивнула асистентка. — Я переказала йому все, що Ви просили.