Розділ 14 (Степан)

Щойно за Владом зачинилися двері, я одразу ж набрав номер Діми. У мого молодшого брата була жахлива звичка ігнорувати телефонні дзвінки, тож дозвонитися йому вдалось лише з четвертої спроби.

— Алло? — почув я його сонний голос.

Ну звісно ж, він же не встає раніше другої години дня. Інколи я серйозно задумувався над тим, щоб не показати йому, що таке справжнє суворе житття, а не казка, яку оплачую я.

— Є завдання для тебе, — одразу ж перейшов до справи я. — Відмовишся — більше не отримаєш ні копійки.

Деякий час було чути лише дихання Діми. Очевидно, він серйозно обмірковував мої слова.

— Що тобі від мене потрібно? — нарешті запитав брат. У його голосі я почув приреченість.

От і добре. Тепер в нього є достатньо сильна мотивація, щоб виконати завдання якісно.

— Потрібно наглянути за однією людиною. Звати Надія Ліщенко. Сьогодні я надішлю тобі детальну інформацію про неї, а через декілька днів — її місцезнаходження.

— Тобто мені доведеться покинути Амстердам і повернутися до України?

— Це риторичне запитання, братику.

Діма важко зітхнув.

— Скажи хоч, скільки їй років, — попросив він.

Я одразу ж збагнув, що в нього на думці. Ну звісно ж, братові важливо лише одне…

— Точний її вік я зараз не пригадаю, але ти зможеш дізнатися його з файлу, який я тобі надішлю. Скажу лише, що вона молодша за тебе.

— А вона..?

— Так, вона симпатична, — випередив його я.

— Стьопо, а ти слідкуєш за цією Надією через особисту зацікавленість?

Я закотив очі.

— Ні. І якщо ти хотів запитати про її особисте життя, то Надя з недавніх пір розлучена жінка. Тож ти спокійно можеш діяти.

— Як же ти добре знаєш мене.

Я чудово міг уявити, як Діма посміхається, лежачи на великому ліжку готельного номеру поруч з якоюсь красунею. Або двома.

— Це все? — запитав брат.

— Майже. Ти сьогодні ж повертаєшся до Києва. Я забронював тобі квиток на літак, тобі треба лише приїхати до аеропорту вчасно. Сподіваюсь, цього разу з цим проблем не виникне, як це трапилося минулого разу.

— Того разу в мене була серйозна причина.

— Так, я пам’ятаю ту причину. Її звали Роксі, і вона була жінкою легкої поведінки, — осудливо нагадав я.

— Якби ти побачив хоч раз побачив її, Стьопо. Роксі була прекрасною, як троянда…

— Годі, Дімо, я не хочу слухати твої оди повії, — обірвав його я. — До зустрічі в Борисполі.

Після цих слів я поклав слухавку та сперся на спинку крісла.

Завжди потрібно мати механізми впливи на інших, чи не так, Владе? Ти навчав мене цьому, і тепер я використаю це правило проти тебе самого.