Розділ 13 (Влад)

Я їздив містом ось уже майже годину, не маючи жодного пункту призначення, просто намагаючись не наробити жодних дурниць. Мене переповнювала злість. Я злився на Надю, злився на поліцію, злився на Степана…

Степан. Я різко повернув кермо, нарешті вирішивши, куди їду. Машини, що знаходилися поруч засигналили, але я проігнорував це. Зі Степаном потрібно було терміново поговорити. Те, що він робив, не вписувалося в жодні рамки. Так, ми з ним серйозно посварилися, але ж це не привід викрадати Надю та погрожувати життю її сестри. З цим треба було розібратися.

Я припаркувався біля добре знайомого будинку, увійшов до під’їзду та піднявся ліфтом на останній поверх. Як же давно я тут не був!

Двері мені відчинив Богдан, незмінний тілоохоронець Степана і, до того ж, його хлопчик на побігеньках. Я пройшов повз нього та впевнено направився прямо до кабінету, де господар цього помешкання проводив майже весь свій час.

— Влад? Який несподіваний візит! — сказав Степан, але було видно, що він чекав на мене.

Я дістав пістолет, який носив щодня задля самооборони, і навів його на Пилипенка. В кімнаті з’явився Богдан, який різко зупинився, щойно побачив, що його господар знаходиться під прицілом. Самого же Степана ніскільки не напружила ця ситуація.

— Ми ж двоє чудово розуміємо, що ти не будеш стріляти в мене, — безтурботно промовив він, а тоді звернувся до свого тілоохоронця: — Ніякої загрози немає. Залиш нас.

Той, очевидно, сумнівався у його словах, але все ж не посмів проігнорувати наказ. Двері зачинилися. Я заховав зброю та сів у зручне крісло напроти Степана.

З останнього разу, коли я був тут, кабінет анітрохи не змінився. Найпримітнішою деталлю інтер'єру була велика кількість рамок з фотографіями зі знаменитостями, якими Степан так пишався.

— Треба поговорити, — сказав я.

— Вже здогадався. Я навіть знаю причину твого візиту. Очевидно, твоя покоївка виявилася балакучою. Чесно кажучи, я саме на це розраховував.

— Хотів привернути мою увагу? — це було риторичним запитанням.

— Саме так.

— Я тут, уважно слухаю тебе. Говори.

Степан посміхнувся, взяв зі столу годинник, який я йому подарував, коли ми ще вчилися на першому курсі, та почав крутити його в руках.

— А ти зовсім не змінився, — сказав Пилипенко. — Знаєш, ти ж завжди був моїм єдиним другом, якому можна було довіряти. Нагадай, чому ми посварилися.

Я пирхнув. І от навіщо він грає в ці грі? Те, що сталося, точно не забути за такий короткий проміжок часу.

— Не клей дурня, Стьопо. Тобі не потрібно нагадувати ті події.

— Я хочу почути твою версію.

Загудів мій телефон. Я поглянув на дисплей і побачив ім’я своєї секретарки. Відхилив виклик. Думаю, вони зможуть витримати без мене декілька годин. Зараз у мене є важливіші справи.

— Гаразд, я розповім тобі свою версію. Ти зрадив мою сім’ю: продав таємні формули Данилові Сербському і безсовісно втік з грошима. І це я ще не згадав того факту, що Аня вагітна від тебе, — упіймавши його здивований погляд, я додав: — Так, я знаю вам брудний секрет. Ви жахливі конспіратори, тож це не вимагало особливих зусиль. Я здивований, що більше ніхто не здогадався.

— Ти нікому нічого не розповів? — не міг повірити Степан.

— А кому я мав розповісти? Саші? Я не збираюсь позбавляти його щастя, аж надто він любить свою Аню. До того ж, не завадить мати механізм впливу на дружину брата.

— Завжди хочеш тримати все під контролем. А як щодо Віки? Вона знає?

Віка? До чого тут вона? Хіба що…

— Я гадав, що твої почуття до неї зникли багато років тому.

Посмішка на обличчі Степана зникла. Отже, я не помилився. Він справді все ще страждав через те, що Віка обрала мене, а не його.

— Не так просто перестати кохати, — тихо сказав Пилипенко.

— Як для кого… — мимовільно вихопилося в мене.

Степан запитально поглянув на мене.

— І що це має означати? Поясни. Ти ж знаєш, що я мастак давати поради у справах кохання. Згадай, завдяки кому ти зміг підкорити серце Віки.

А справді, що я втрачу, якщо поговорю зі старим другом про свої почуття? Нічого. Навпаки, це дасть мені можливість навести лад у голові. Тож варто спробувати.

— Гаразд. Декілька тижнів Надя влаштувалася в нас покоївкою…

— Ах, так ось, чому наша з нею бесіда викликала таку миттєву реакцію, — перебив мене Степан. — Ви з нею коханці.

— Ні, — я похитав головою. — У нас був лише один поцілунок. Але справа в тому, що я ще ніколи не відчував такого, що відчуваю поруч з нею…

Я подумки повернувся в той день, коли вперше побачив Надю. Щось у ній причарувало мене ще тоді. Можливо, своєю простотою: дешева сіра сукенка, чорні туфлі на невисоких підборах, темне волосся, заплетене в косу, кирпатий ніс, а також невинний погляд сірих очей…

Спершу я хотів зробити її своєю коханкою, гадаючи, що й вона сама буде не проти цього, але Надя виявилась не такою, як мені здавалося. Чим більше я дізнавався про неї, тим сильнішали мої почуття.

— Але зараз виявилося, що вона шпигувала за нами для поліції, тож все це вже не важливо, — підсумував я, дивлячись на повільний рух хмар у небі за вікном. Це трохи заспокоювало.

— І що ж ти збираєшся робити зараз?

Я знизав плечима.

— А які в мене є варіанти? Убити її? Чесно кажучи, спершу я думав про це, але потім усвідомив, що ніколи б не зміг з нею так вчинити. Тому я збираюсь просто дозволити їй поїхати з Києва. На мою думку, це найкраще з усіх можливих рішень у цій ситуації. Сподіваюсь, що ти не збираєшся виконувати свою погрозу та вбивати її сестру.

— Та ні. Це я так сказав, для ефекту, — поспішно запевнив мене Степан, а потім додав, трохи помовчавши: — Сподіваюсь, ми зможимо налагодити наші стосунки. Знаю, що все не буде так, як раніше, але…

— Про це можна буде говорити лише тоді, коли ти віддасиш мені гроші, які отримав від продажу наших таємний формул, — відрубав я.