Розділ 12

На порозі стояв дуже кремезний чоловік.

— Надіє Денисівно?

— Так, а ви хто? — запитала я, з побоюванням дивлячись на незнайомця.

— Вам абсолютно ні до чого знати, хто я. Важливим є те, що вас хоче бачити пан Пилипенко.

Я нахмурилась.

— По-перше, я навіть не знаю цього пана Пилипенко. По-друге, у мене є робота і мої роботодавці дуже не люблять запізнень.

Але здоровань повністю проігнорував мої слова. Він несподівано схопив мене, закинув собі на плече, виніс з під’їзду та посадив у чорний фургон. Все відбулося так швидко, що я навіть не встигла отямитися, а коли зрозуміла, що мене викрали, то було вже надто пізно. У мене не було жодного шансу втекти, я це тверезо розуміла, тож залишалося лише чекати зустрічі з цим таємничим паном Пилипенко.

Через якийсь час (я не могла точно орієнтуватися в часі в тих умовах) машина нарешті зупинилася перед високим багатоквартирним будинком.

— Виходь і йди за мною, — наказав здоровань. — Не привертай до себе уваги, інакше пошкодуєш.

Я мовчки кивнула, зрозумівши, що це не жарти, і разом з незнайомцем вийшла з фургону. Ми зайшли до під’їзду та на ліфті піднялися на останній поверх. Увійшовши до пентхаусу, здоровань рухом голови наказав мені сісти на великий білий диван у вітальні. Я слухняно зробила це та подивилася на чоловіка, що стояв біля великого вікна з стаканом віскі.

— Дякую, Богдане, можеш бути вільним.

Здоровань кивнув і вийшов з вітальні.

— Що відбувається? — одразу ж вимогливо запитала я, коли обурення перемогло над страхом.

Я вже розуміла, що ймовірність того, що мене викрали через Влада, становить дев’яносто дев’ять і дев’ять відсотків, але деталі все ще були невідомими для мене, і треба було їх з’ясувати.

— Мені просто дуже потрібно поспілкуватися з вами, — мовив чоловік, відійшовши від вікна і зайнявши місце поруч зі мною. — Давайте знайомитися. Мене звати Степан Пилипенко.

— Моє ім’я вам вже відоме. Тож тепер скажіть мені, навіщо було викрадати мене серед білого дня?

Степан поставив стакан на прозорий журнальний столик і пильно подивився мені в очі. У його погляді відчувалася небезпека, так що я здригнулася.

— Я б не назвав це викраденням, Надіє. Просто розмова.

— Вам варто було повідомити це своєму громилі.

Степан посміхнувся.

— Так, Богдан інколи не знає меж. Приношу свої вибачення, якщо через нього ви відчули дискомфорт.

Та я й зараз не перебувала в комфортному стані, але з обачності вирішила не озвучувати це. Хотілося лише якнайшвидше покінчити з цим і покинути пентхаус Пилипенка.

— Гаразд, про що ви хочете поговорити зі мною? — запитала я.

— Може, спочатку хочете випити? Повірте, такого віскі ви ще ніколи не пили.

— Ні, дякую. Мене ще чекає робота.

— От про вашу роботу я й хотів поговорити. Вчора я побачив по телевізору репортаж, у якому ви брали безпосередню участь. Це ж ви працюєте покоївкою, а також асистенткою з юридичниз питань Владислава Романюк, чи не так? — уточнив він.

— Все вірно, — підтвердила я.

Отже, все це справді через Влада. Цікаво, що цьому Степана було від мене потрібно? Я підозрювала, що те саме, що й поліції, але потрібно було ще переконатися.

— Мені потрібна від вас послуга. Щодня після роботи ви повинні приїзджати сюди та розповідати про все, про що почули від свого роботодавця. Звісно ж, я щедро заплачу за це.

Шпигувати для поліції це одне, а от для якогось багатія зовсім інше. Моя відповідь була очевидною.

— Я не збираюсь цього робити, — категорично відмовилась я. — І жодні гроші не переконають мене.

— Не хочеш добряче заробити, то хоч подумай про життя дорогих тобі людей, — Степан взяв зі столика дорогий планшет. — З соцмереж можна з’ясувати дуже багато про людину, саме тому мене немає в жодній з них. Вчора я глянув твій профіль у Фейсбуці. У тебе дуже мила двоюрідна сестра. Скільки її сину? Рік? Два? Буде прикро, якщо він у такому ранньому віці втратить матір…

— Ви не зробите цього.

Чоловік перестав посміхатися. Тепер на його обличчі з’явилася безжалісна маска.

— Ще й як зроблю. Тепер вибір за тобою. Даю тобі час подумати до вечора. Якщо не прийдеш сюди до дев’ятої, то вже завтра вранці дізнаєшся про нещасний випадок, що трапився з Уляною. А тепер можеш іти.

Я механічно підвелася з дивану та на тремтячих ногах покинула житло Пилипенка.

Ніколи ще не відчувала себе так жахливо. Це все зайшло задалеко. Тепер залучена ще й безневинна Уля. Проклинаю той день, коли погодилася працювати на Романюків!

Задзенів телефон. Тремтячими руками я дістала його з сумочки та подивилася на екран. Влад. Я просто не могла не взяти слухавку.

— Надю, ти запізнилась вже на сорок хвилин. Щось трапилось?

— Ні, все гаразд. Я скоро буду.

Я намагалася говорити нормально, але нічого не вдалося. Голос підвів мене.

— Не обманюй мене. Де ти зараз?

Я слухняно назвала адресу.

— Дідько! — очевидно, Влад зрозумів, що це за місце і причину мого перебування там. — Чекай мене. Я скоро приїду.

***

Щойно приїхав Влад, ми пішли до кав’ярні, де за віддаленим столиком можна було відверто поговорити. Годі брехні! Я прагнула правди і нічого іншого, крім правди.

Щойно офіціантка принесла нам напої та залишила одних, я прямо сказала:

— Я знаю про те, чим насправді займається твоя сім’я. Більше того, я співпрацюю з поліцією, допомагаючи їм у вашій справі.

Влад стиснув руки в кулаки, ледве стриуючи свій гнів.

— Навіщо ти мені зараз це розповідаєш? — прошипів він.

— Мене викрали серед білого дня, до того ж, погрожували моїй двоюрідній сестрі, яка взагалі ніяк не причетна до цього всього. З мене досить, тому я хочу вийти з цієї гри та триматися від усього цього подалі. Якщо ти владнаєш проблему зі Степаном Пилипенко, я обіцяю, що нічого не розповім поліції і зроблю так, щоб ми більше ніколи не побачилися.