Розділ 11

Розмова з Владом справді допомогла мені. Завдяки їй я змогла остаточно переконатися, що зробила все правильно.

Тиждень після весілля минув доволі спокійно. Стас і Ліза поїхали в медовий місяць. Я ж ходила на роботу, декілька разів бачилася з Владом і під час діалогу з ним намагалася почути щось, що могло б знаботися поліції. На жаль, поки результатів не було.

Одного ранку я прийшла до будинку Романенків і одразу з порогу побачила знімальну групу відомого телеканалу. Це було дуже несподіваним.

— Що тут відбувається? — запитала я у Влада, помітивши його на кухні.

— Вони збираються зробити репортаж про нашу сім’ю в якійсь програмі про успішних людей. Вибач, що не попередив, але я й сам забув про це.

Чоловік був вдягнений у прості джинси та світло-блакитну сорочку на короткий рукав. Він сидів за столом і пив свіжовичавлений апельсиновий сік, очевидно, чекаючи своєї черги давати інтерв’ю, адже зараз це робила Вікторія.

Вона сиділа на дивані у вітальні та щось жваво розповідала на камеру. Вікторія виглядала дуже виграшно в червоній туніці та чорних лосинах, що підкерслювали довжину її ніг. Журналістка, що сиділа поруч з нею, ледве тримала професійно-зацікавлене обличчя, хоча я одразу змогла зрозуміти, що насправді їй нудно.

— І як довго це триватиме?

— Годину-дві, не більше, — Влад поплескав рукою по стільцю поруч з собою. — Сідай і відпочинь. Робота нікуди не втіче. Хочеш фреш?

— Чесно? З задоволенням.

Я усміхнулася та сіла поруч з Владом, насолоджуючись запропонованим напоєм.

— А це хто? — пролунав високий голос поруч з нами.

Я здригнулася та поглянула на жінку, яка так непомітно підійшла та вказувала пальцем на мене. Вона була низькою та повненькою. У руках тримала планшет. Я припустила, що ця жінка керувала зйомками телепрограми, та, як згодом виявилося, не помилилася.

— Наша покоївка, — відповів Влад.

— Хотілось би почути й від неї кілька слів.

Ми з Владом поглянули один на одного. Я похитала головою, намагаючись донести до нього своє небажання брати в цьому участь. Але Влад просто проігнорувавце і кивнув, повернувшись до жінки.

— Гаразд, жодних проблем.

— Піду приведу гримера.

Вона пішла так швидко, що я не встигла повідомити, що не бажаю давати жодного інтерв’ю. Ледве стримуючи злість, що палахкотіла всередині мені, я повернулася до Влада.

— Хіба я нечітко дала зрозуміти, що не хочу давати інтерв’ю?

— Пробач, але це необхідно.

— Необхідно? Чому необхідно?

— Тому що це інтерв’ю може посприяти твоїй подальшій кар’єрі. Просто послухай. Якщо ми представимо тебе не просто як покоївку, а ще й як мою асистентку з юридичних питань, то тебе зможуть помітити правильні люди. Ти отримаєш шанс займатися тим, чим хотіла, а не прибирати наш будинку.

Я слухала його і не могла повірити, що це відбувається насправді.

— Але ж насправді я не твоя асистентка з юридичних питань.

— З цього моменту ця посада належить тобі. Я сьогодні ж напишу відповідний указ. Надю, я справді хочу, щоб ти була щаслива, тож просто прийми цю можливість.

Я усміхнулася.

— Дякую, — мовила я, не знаючи що ще сказати.

До мене підійшов гример і попросив мене піти з ним.

Я мала б радіти, але весь час макіяжу та самого інтерв’ю, я не могла позбутися нав’язливої думки, що з цього вийде щось погане.

Так і сталося. Це погане я побачила на порозі своєї квартири вже наступного дня.