Розділ 9

До ранку я блукала вулицями Києва, зовсім не звертаючи увагу на свій маршрут.

Мені так хотілося просто втекти з Києва та забути всю цю неприємну історію, як страшний сон, але я нізащо не могла покинити Лізу одну в сім’ї Романюк. У голові з’явився лише один можливий вихід з цієї ситуації, але він мені дуже не сподобався...

Я зупинилася на мосту Патона. Свіжий ранковий вітерець немов ласкав розпашілу від швидкого кроку шкіру. Було приємно нарешті зупинитися, дати відпочинок втомленим ногам, поглянути на мальовничий схід сонця та ще раз усе обдумати.

І все ж таки я мусила наважитися зробити те, що було моїм єдиним виходом. Між Лізою та братами Романюк мій вибір був очевидний.

***

Перед тим, що я збиралася зробити, я ненадовго зайшла додому: прийняла освіжаючий душ, перевдяглася і випила кави для кращої роботи мозку.

Близько дев’ятої ранку я приїхала до поліцейської дільниці. Увійшовши всередину, я звернулася до чергового поліцейського та попросила зустрічі з Костянтином Ткачук. Круглолиций чоловік ліниво відвів очі від екрану свого комп’ютера, мимобіжно глянув на мене та направив до потрібного кабінету. Я навіть не очікувала, що все відбудеться так просто і мені не будуть задавати жодних запитань.

Дійшовши до потрібного кабінету, я усвідомила, що якщо зараз зайду в ці двері, то дороги назад більше не буде. Але що ще мені залишалося?! Я обережно постукала та увійшла. Костянтин виглядав дуже неохайно. Поліцейський уважно вивчав якісь документи. Мене ж він помітив лише після того, як я кашлянула вдруге. На його лиці відобразився подив.

— Не очікував побачити Вас, — мовив чоловік.

— Хочу обговорити дещо важливе.

— Тоді сідайте, — Костянтин кивнув на хиткий з вигляду стілець.

Я обережно сіла. З чого ж почати?

— То про що Ви хотіли поговорити?

— Про сім’ю Романюк, — важко було сказати лише перші два слова, потім стало легше. — Ви пропонували мені допомагати поліції в їній справі. Тепер я згідна.

Обличчя поліцейського стало недовірливим.

— І що ж змусило Вас змінити свою думку щодо «шпигунства для поліції»? — прискіпливо запитав він.

— Це я сказати не можу. Якщо справді хочете засадити Романюків, Ви повинні просто повірити мені, — я намагалася надати своєму голосові більше впевненості, ніж відчувала насправді.

Костянтин фиркнув.

— Просто повірити? — зі скепсисом перепитав він.

— Так, — кивнула я. — Після розкриття Юлі мені по-справжньому довіряють, тож я вважаю, що зможу надати поліції суттєву допомогу.

При згадці про колишню покоївку Олександра та Анни Костянтин набурмосився та мимоволі стиснув долоні в кулаки.

— Ти хоч знаєш, що після того дня, коли Романюки дізналися про Юлю, її ніхто не бачив? — прошипів поліцейський.

Я здригнулася, немов мені дали ляпаса. Невже Влад і його брати зробили з цією дівчиною щось справді жахливе? Невже це сталося через те, що розповіла я?

Костянтин десь з хвилину пильно дивився на моє зблідле обличчя, а тоді нарешті мовив:

— Гаразд, я довірюсь тобі.

У моїй пам’яті зринув момент поцілунку з Владом в машині, але я швидко відігнала його від себе. Це мало нічого для мене значити. Я прийняла рішення, і дороги назад більше не було.

— Я Вас не підведу.

— Сподіваюсь на це.