Розділ 7

Усю ніч я не могла заснути. Усе думала про той поцілунок з Владом. Сказати чесно, мені дуже сильно хотілося, щоб усе зайшло далі, але потім я згадала про Вікторію та втекла додому, поки не зробила величезну помилку, про яку б потім шкодувала.

Я чудово пам’ятала свій душевний стан після того, як мені стало відомо про зраду Антона. Я відчувала себе надзвичайно спустошеною та розбитою, і ні в якому разі не хотіла, щоб через мене хтось ще (навіть така неприємна особа, як Вікторія) відчував теж саме.

Зранку я випила три чашки кави, але це не змогло збадьорити мене, але роботу ще ніхто не відміняв, тож я перевдягнулася, зробила легкий макіяж і вже збиралася виходити з дому, але на порозі мене чекала несподівана гостя.

— Що трапилося, Лізо? ­— запитала я подругу, коли побачила її заплакане обличчя.

— Стас зник, — повідомила вона, заходячи до квартири та схлипуючи.

— Зник? — здивовано перепитала я. — Що ти маєш на увазі?

— Вчора Стаса відпустили раніше за мене з допиту, і більше я його не бачила. Додому він не прийшов. Я так хвилююсь за нього, Надю!

Я обійняла Лізу і, зізнаюсь, частково навіть зраділа, що нарешті і я можу якось допомогти їй.

— Тобі варто заспокоїтися. Випий трав’яний чай і поспи декілька годин, а я знайду твого Стаса.

— І як ти збираєшся це зробити? — у голосі подруги я чітко почула недовіру.

Чесно, я ще сама не знала відповіді на це запитання, тому сказала лише:

— Не турбуйся про це. Я обіцяю, що відшукаю його.

Після цих слів я вийшла зі своєї квартири, заливши її одну.

Щоб знайти Стаса, мені, очевидно, потрібна була допомога його брата (Влада, так як з ним у мене вже налагоджені відносини, хоч і дуже заплутані, на відміну від Олександра), тож замість того, щоб відправитися на роботу, я поїхала до офісу, де працювали Романюки.

Чесно кажучи, я не надто цікавилася бізнесом свого роботодавця. Знала лише, що це якось пов’язано з парфюмерією. Але коли я почала шукати інформацію в інтернеті, виявилося, що брати Романюки володіють доволі крупною фірмою, яка навіть мала декілька філіалів закордоном. Вражаюче!

Знайти адресу головного офісу виявилося доволі легко. Він знаходився в центрі Києва, тож я змогла легко дістатися туди на метро. Це зайняло в мене не більше, ніж півгодини.

Зайшовши до сучасного офісного центру, я одразу ж запитала в охоронця, де знаходиться фірма сім’ї Романюк. Він сухим тоном направив мене на дев’ятий поверх. Подякувавши, я піднялася на ліфті, підійшла до столу секретарки та звернулася до неї:

— Добрий дня! Мені потрібно поговорити з Владиславом Романюк.

Білявка підняла голову, поправила свої окуляри, фальшиво всміхнулася та запитала аж занадто писклявим голосом, що різав слух:

— Добрий день! Вам призначено зустріч?

Усередині мене кипіли емоції, але я намагалася говорити якомога спокійніше:

— Ні, але мені терміново потрібно з ним поговорити. Будь ласка, просто скажіть йому, що прийшла Надія Ліщенко.

Було очевидно, що секретарка не горіла бажанням допомагати мені, але все ж натиснула на стаціонарному телефоні декілька кнопок і піднесла слухавку до вуха.

— Владиславе Михайловиче, до Вас прийшла Надія Ліщенко, каже, що з дуже важливої справи… Гаразд, я зрозуміла, — жінка поклала слухавку та звернулася до мене: — Він готовий прийняти вас. Ідіть прямо по коридору та заходьте в останні двері.

Я ввічливо подякувала та направилася до потрібного кабінету.

— Що сталося? — запитав Влад щойно я увійшла.

Мимобіжним поглядом я оглянула його кабінет, подумки відмітивши те, що там не було жодної особистої речі, що нагадувала б йому про сім’ю. Хоча, можливо, це навіть краще для успішного керування таким великим бізнесом…

— Якщо це стосується того, що трапилося вчора… — продовжив він, але я його різко перебила.

— Ні, я тут не через це. Твій брат Стас зник.

Влада сприйняв мої слова з неприхованим скепсисом.

— А ти звідки про це знаєш?

— Ліза, його дівчина, — моя найкраща подруга. Вона прийшла до мене вранці дуже схвильована та розповіла про те, що Стас зник. Я пообіцяла, що знайду його.

Ці мої слова змусили його серйозно відноситися до інформації, яку я повідомила. Чоловік нервово провів рукою по своєму темному волоссі та задумався. Я стояла мовчки, не заважаючи йому.

— Здається, я знаю, де він може зараз бути… — пробурмотів він.

— І де ж? — запитала я.

Замість відповіді Влад рвучко підвівся і пішов до дверей.

— Ходімо! — гукнув він мені.

Мені не залишалося нічого іншого, крім як піти слідом за ним. Ми спустилися на ліфті до підземного паркінгу та сіли в машину.

— Куди ми їдемо?

Цього разу Влад не проігнорував моє запитання та дав змістовну відповідь:

— У нашої сім’ї є дача в двадцяти кілометрах від Києва, де ми з братами в дитинстві щоліта проводили час. Стас ще з тих пір дуже любить це місце, тож, певне, і зараз перебуває там.

Я кивнула, а тоді опустила погляд на телефон, що несподівано завібрував. Це дзвонила Вікторія. Але що мені потрібно було їй сказати? Вибачте, але я зараз замість того, щоб працювати, з вашим чоловіком шукаю його брата? Думаю, їй би не надто сподобалося це пояснення. Тому я вирішила проігнорувати цей дзвінок і розібратися з цим потім.

— Тож за таку чудову покоївку мені, очевидно, потрібно подякувати Лізі, чи не так?

Я, не знаючи, як реагувати на таке несподіване запитання, повільно вимовила:

— Ну, так, враховуючи, що саме вона дала мені твої контакти, бо знала, що мені терміново потрібна робота з хорошою зарплатнею.

— І як давно ви дружите? — поцікавився він.

— Зі студентських років. До того в мене можна сказати, що не було подруг, але потім з’явилася Ліза та стала найближчою людиною в моєму житті.

— Найближчою? — здивувався Влад. — А як щодо твоїх рідних?

Я важко зітхнула.