Розділ 5

Той день сміливо можна було назвати одним з найгірших у моєму житті. Як завжди і стається в таких випадках, усе пішло шкереберть з самого ранку.

Почався день з того, що я все-таки зібралася з духом і зателефонувала Антонові стосовно розлучення. Хоч я й була ініціатором цього процесу, але варто було визнати, що цей чоловік зіграв значну роль у моєму житті. Разом ми пережили чимало по-справжньому гарних моментів, які просто неможливо було стерти з пам’яті.

Як я й боялася, Антон почав запекло виправдовуватися за свою зраду і слізно просити вибачення. Його небажання прийняти моє рішення та спокійно розійтися, не влаштовуючи жодних емоційних скандалів, мене роздратувало, так що в один момент я просто не витримала та кинула слухавку, не плануючи більше з ним розмовляти до суду.

День і надалі продовжив підкидати мені негативні сюрпризи, коли у кафе, куди я заходила щоранку перед роботою за найкращим, на мою думку, капучино в Києві за відносно невисокою ціною, довелося вистояти довжелезну чергу, хоч зазвичай це місце не могло похизуватися великою кількістю клієнтів.

— Щось трапилося, Надю? — помітила мій злий гумор бариста Наталя, налаштовуючи кавову машину на приготування кави.

Оскільки я була постійний клієнтом цієї кав’ярні, а вона завжди працювала у ранкову зміну, то ми трохи знали одна одну.

Наталя приїхала з Одеси, дистанційно навчалася на факультеті маркетингу в Київському національному економічному університету та працювала на декількох роботах, щоб мати змогу жити в столиці. Вона була доволі приємною дівчиною, з якою я з задоволенням балакала, чекаючи на своє ранкове капучино.

— Неприємна розмова з колишнім, — коротко відповіла я, не бажаючи ділитися зайвими деталями.

— Хоче повернутися до тебе?

Незважаючи на свій досить молодий вік, Наталя вже мала чималий досвід у романтичних стосунках, так що її можна було назвати справжнім експертом у любовних справах і сміливо попросити про пораду.

— Саме так. І я дійсно думала про це, проте все-таки серце підказує, що мені ніколи не вдасться знову жити з ним після зради. Для мене довіра завжди грала одну з найголовніших ролей у стосунках, а тепер між нами її просто неможливо відновити.

— І правильно, — з запалом підтримала мене Надя. — Якщо чоловік наважився зрадити один раз, то з імовірністю в дев’яносто п’ять відсотків він зробить це й удруге. Тому не варто давати йому ще один шанс.

Наталя поставила переді мною великий стаканчик з ароматним капучино. Як завжди, зверху каву прикрашало миле зображення сердечка. Я заплатила за напій, не забувши про чайові, і пішла, подякувавши.

Зазвичай розмова з Наталею поліпшувала мій настрій, але цього разу навіть вона залишилася безсила, тож на роботу я прийшла в просто жахливому гуморі.

— Доброго ранку, Вікторіє Володимирівно! — сухо привіталася я з керівницею, яка розслаблено сиділа на дивані у вітальні та гортала глянцевий журнал.

Раніше мені здавалося, що друкованій пресі вже надійшов кінець, оскільки ніхто більше її не читає, проте, виявилось, існували ще прихильники такого варіанту медіа. Вікторія була яскравим представником даної групи людей.

— Ти запізнилася на десять хвилин, — незадоволено відмітила вона, ні на секунду не відірвавшись від журналу, щоб поглянути на мене.

«Невже це так суттєво?» — хотілось викрикнути мені, але я пам’ятала про субординацію та елементарну ввічливість, тому лише процідила крізь зуби:

— Вибачте, цього більше не повториться.

— Я дуже сподіваюсь на це. Між іншим, у тебе надзвичайно багато справ. Аня наполягла, щоб вечірка відбулась саме сьогодні, тож тобі належить все дуже швидко підготувати, ­­— Вікторія протянула мені лист паперу формату A4, повністю заповнений акуратними надрукованими літерами. — Ось це список справ, які тобі треба встигнути виконати.

Я пробігла очима по представленим на аркуші пунктам та жахнулася, відчувши себе Попелюшкою з відомої дитячої казки.

­— Як я зможу все це встигнути зробити до вечора?

Вікторія закотила очі, так наче почула щось украй абсурдне, хоч моє запитання здавалося єдиноможливим у цій ситуації.

— Через це можеш не переживати, Аня прислала тобі на допомогу свою покоївку Юлію. Вона зараз на кухні. Іди працюй, і щоб до шостої вечора все було готово.

Махнувши рукою, Вікторія красномовно продемонструвало, що розмову завершено, так що мені не залишалося нічого іншого, крім як чемно кивнути та направитися на кухню, де низенька кістлява дівчина з коротким чорним волоссям уже активно хазяйнувала, даючи вказівки запрошеним кухарям з найвідоміших ресторанів Києва.

­— Ти Юлія, чи не так? ­— подала голос я, коли вона нарешті закінчила пояснювати останньому з них, що аж ніяк не можна допустити, щоб у салат «Цезар» потрапив бекон, оскільки присутність свинини в їжі може викликати у Вікторії справжню істерику.

— Так, ­— дівчина усміхнулася. — А ти, наскільки я розумію, моя сьогоднішня напарниця Надія.

Я кивнула, підтверджуючи її здогадку.

— Приємно познайомитися.

— Навзаєм. А тепер давай займемося роботою, бо часу справді мало.

Інтуїція підказувала мені, що нам без проблем вдасться знайти спільну мову. І саме так і сталося, оскільки за вісім годин ми з Юлею встигли не лише навести ідеальний лад у будинку, а й у процесі цікаво поговорити.

Юля виявилася корінною мешканкою Києва з забезпеченої сім’ї, яка вирішила довести батькам, що може самостійно заробляти гроші, але без жодної вищої освіти не знайшла жодної роботи, крім покоївки, до якої вона з часом звикла та навчилася навіть отримувати певне задоволення.

Рівно о п’ятій годині до нас прийшла Вікторія. Просто неможливо було не помітити, що ця жінка виглядала просто приголомшиво — довга зелена сукню чудово сиділа на її фігуристому тілі, а хитромудра зачіска та яскравий макіяж, який, очевидно, зробив професійний візажист, ідеально пасували її вбранню та робили схожою на справжню модель, що от-от мала вийти на подіум і представити нову колекцію якогось іменитого дизайнера.