Іржавий сейф

Ноги самі понесли мене в бік старої при заводської пилорами. Там завжди пахло свіжою сосною та вологою корою. Охоронець — напівсліпий дід прикрив хвіртку на дріт, тож я без зусиль прослизнув у цех. У кутку височіла величезна гора свіжої тирси. Вона ще зберігала літнє тепло дерева. Я скинув рюкзак, обережно поклав новий годинник у внутрішню кишеню куртки, щоб не подряпати скло циферблата, і почав закопуватися в мяку, пахучу масу.
 Тирса колола шию, лізла в очі, але під нею було набагато тепліше, ніж тоді на даху. Я зарився по самі вуха, залишивши лише вузьку щілину для повітря.
 У темряві цеху щось поскрипувало, десь далеко вили собаки, але мені було байдуже. Я торкнувся пальцями нового циферблата годинника. Натиснув кнопку підсвітки — зелене світло на мить осяяло моє дивне ліжко. 03:45.
Я заснув миттєво. Мені не снився завод чи Колян. Мені снилося море, якого я ніколи не бачив, але яке точно було десь там, за межами цього іржавого міста.
Прокинувся я від першого променя, що пробився крізь дірявий дах пилорами. Весь мій новий одяг був усипаний дрібною стружкою. Я встав, обтрусився, як міг, розчесав волосся пальцями й глянув на годинник. 07:15. Пора.
Вийшов на дорогу, вмився холодною водою з колонки біля переїзду і попрямував до школи. 
Директорський кабінет зустрів мене запахом дешевого тютюну та старої паперової пилюки. Я стояв посеред килимової доріжки у своїй новій куртці, обтрушуючи з рукава залишки вчорашньої тирси, поки наді мною вибухав грім.
— Ти хоч розумієш, що ти — сором для всієї школи? — він задихався від крику, червоніючи над стопкою актів про мої прогули. — Дитяча кімната міліції вже папери готує! Соц. працівники до твоїх батьків додзвонитися не можуть, бо вони... — він заткнувся на мить, гидливо скривившись, — бо вони в астралі!
Я мовчав. Дивився на його іржавий сейф.
Добре що вас всіх розігнали з цих обдертих задніх парт? — він витер піт з лисини й раптом різко замовк. Махнув рукою, ніби відганяв муху. — Все, вільний. Девятий клас ти будеш закінчувати вже в інтернаті або в іншій спецшколі. Документи ми передамо. Можеш більше не приходити. Геть з очей!
Я розвернувся і вийшов. Коли за спиною гримнули важкі дубові двері, я не відчув ні страху, ні образи. Навпаки — з плечей ніби зняли бетонну плиту .
Вийшовши на подвіря. Шкільний дзвінок якраз сповістив про початок уроку. За вікнами було чути нудне бурмотіння вчительки географії про корисні копалини. Я всміхнувся. Я знав про копалини більше за неї — я їх власноруч вирізав.
Зупинився на хвилину біля старих турніків, дістав пачку і швидко перерахував свою частку. Сума була солідною. Навіть після купівлі одягу, годинника та харчів у мене лишалося стільки, що вистачило б на кілька місяців автономного життя.
Витягнув з кишені цигарку,затягнувся, глянув на вікна свого класу на другому поверсі. Там мої колишні однокласники схилили голови над зошитами. Вони вчили, як жити за правилами, які вже не працювали. А я стояв тут, у вживано-новому «Adidas», з годинником, що відлічував секунди мого власного життя, і відчував себе господарем цього розбитого району.
Я поправив рюкзак. Попереду був ранок, нові вилазки з Коляном і зима, яку я тепер точно не боявся зустріти.