Стук в порожнечу

Після брудних підвалів та іржавого заліза секонд-хенд здався мені стерильним раєм. Там пахло специфічним дезінфектором — запахом «заходу», як казали в нас у районі. Я швидко перебрав вішаки й витягнув темно-синю спортивну куртку Adidas (нехай і з ледь помітною потертістю на лікті), цупкі штани та кросівки, які виглядали майже новими й, головне, мали товсту підошву. Тепер холодний жовтневий асфальт не здавався таким ворожим.
Переодягнувшись прямо за ширмою, я відчув себе іншою людиною. Старе лахміття, просякнуте мазутом і страхом, я без жалю лишив у сміттєвому баку за кутком. Новий одяг був теплим і — що найважливіше — чистим. У ньому я більше не був тим «заводським щуром», якого обходила стороною люди.
З пачкою грошей у кишені я повернувся до торгових рядів. Тепер я шукав не дядю Борю, а скляні вітрини з годинниками. Це був мій особистий символ перемоги.
Я зупинився біля лотка, де під лампою виблискували хромовані корпуси.
— Хлопче, тобі щось підказати? — продавець глянув на мій новий «прикид» з певною повагою.
— Покажіть ось цей, — я вказав на масивний електронний годинник з підсвіткою та купою кнопок. — Щоб був водонепроникний і з календарем.
Коли я застебнув ремінець на запясті, холодний метал приємно обпік шкіру. Тепер я знав точний час. Час мого життя, який я більше не збирався витрачати на безцільне блукання.
Завтра — школа. Попереду — жовтневі калюжі й суворі погляди вчителів, які вже встигли поставити на мені хрест. Але сьогодні я йшов містом, відчуваючи вагу годинника на руці й тепло нової куртки. У рюкзаку лишилася решта грошей — мій недоторканний запас.
Коли я підійшов до свого підїзду, сонце вже сідало за труби заводу, які тепер здавалися просто іржавими стовпами в небі. Я натиснув на кнопку підсвітки на годиннику. Зелений вогник яскраво спалахнув у сутінках.
Гупання у власні двері відгукувалося в порожньому підїзді мертвою луною. Сусідка з верхнього поверху, баба Валя, визирнула, підібгавши губи: «Чого роздзвонився? Нема їх, ще вчора кудись поплелися з компанією, мабуть, пропивати останнє». Її слова полетіли мені в спину, як каміння.
Я спробував підлізти на кухонне вікно, але шпінгалети тримали міцно, а бити скло не хотілось. Лишатися під дверима означало або зустріти розлюченого батька, або зацікавити міліцейський патруль.