Спроба «кинути»: Вагончик №42

Світанок застав мене на виході з «Матриці». Очі пекли від безсонної ночі та моніторів, а в голові все ще відлунювали постріли з гри. Але прохолодне ранкове повітря швидко протверезило. Я накинув рюкзак на плече.
Колян уже чекав біля розбитої зупинки поруч із заводом. Він підняв комір своєї засмальцьованої куртки, ховаючи обличчя від різкого вітру. Виглядав він не краще за мене: небритий, із червоними очима, але в погляді горів той самий азартний вогник.
— Живий? — хрипко запитав він, замість вітання. — Рюкзак не витрусили?
— Все чітко, — коротко відповів я.
Підійшов старий «ПАЗик», обклеєний рекламою та забитий сонними людьми, які їхали по своїм справам . Ми забилися на заднє сидіння, де пахло соляркою і старим дерматином. Колян притиснувся плечем до вікна, спостерігаючи, як повз пропливають посірілі цехи нашого заводу.
— Дивись, — кивнув він на головну прохідну. — Мєнтовський «бобик» стоїть. Вчасно ми звалили. Там зараз такий шмон підняли через той спецзвязок, що краще в тому районі тиждень не зявлятися.
Автобус підстрибував на вибоїнах, і кожен такий стрибок відгукувався металевим дзеленчанням у моєму рюкзаку. Я міцно стискав його між колін. Пасажири навколо дрімали, не підозрюючи, що поруч із ними їдуть два «партизани» з капіталом у кишені.
— Зараз доїдемо до ринку, — тихо шепотів Колян, нахилившись до мене. — Там на задніх рядах, де торгують старим мотлохом і радіодеталями, стоїть контейнер. Дяді Боря. Він старий лис, буде збивати ціну, казатиме, що позолота «брудна» або КМ-ки не тієї серії. Не зважай. Стій мовчки, я сам базаритиму. Головне — не смикайся, якщо побачиш ментів. На радіоринку вони в долі, своїх не чіпають.
Ми вийшли на кінцевій. Попереду виднілися іржаві ворота ринку, над якими вже кружляли ворони. Це було місце, де залізо перетворювалося на папір, а папір — на їжу та свободу.
Контейнер №42 на задвірках радіо ринку зустрів нас запахом каніфолі та старої пилюки. Дядя Боря, лисий чоловік із очима-щілинами, схожими на розрізи поштової скриньки, навіть не підвів голови від розібраного магнітофона.
— О, Коляне. Знову сміття притягли? — прохрипів він, витираючи пальці об брудний рушник.
Колян мовчки кивнув мені. Я виклав мішечок на прилавок. Звук дрібних деталей об метал пролунав занадто гучно. Боря повільно розвязав вузол, висипав вміст на ювелірні ваги й почав порпатися в купі пінцетом.
— Так-так... КМ-ки зелені, група «V», але стан... — Боря скривився, ніби лимона зїв. — Подивіться на ці зрізи. Ви їх сокирою рубали? Половина кераміки посічена. Платина висипалася. А транзистори? Це ж «пустушки», позолота тільки зверху, всередині — мідь. Хлопці, я це візьму хіба що на вагу як брухт. Ну, за все дам... гривень двісті.
У мене всередині все похололо. Двісті гривень? Це ж ледь вистачить на тиждень хліба . Я глянув на Коляна — його обличчя стало камяним, а очі небезпечно звузилися.
Колян повільно накрив купу деталей своєю широкою долонею і притягнув мішечок до себе.
— Слухай сюди, Боря, — голос Коляна став низьким і вібрував, як мотор того джипа біля заводу. — Ти ці казки про «пустушки» залиш для першокласників. Це знято з пульта спецзвязку. Ти знаєш серію, ти знаєш маркування. Там чистої платини на три такі контейнери, як твій.
Колян нахилився ближче, впершись кулаками в прилавок так, що старе залізо жалібно скрипнуло.
— Ми з малим за цей хлам ледь у бетоні не лишилися. Якщо ти думаєш, що можеш підняти на нас пятсот відсотків прибутку, то ти помилився адресою. Або ти зараз дістаєш нормальний прайс, або ми йдемо до «Рудого» на третій ряд. Він за такий набір ще й зверху докине, щоб ми наступного разу прийшли до нього, а не до тебе.
Боря застиг. Він знав, що «Рудий» — його головний конкурент, і втрачати таку партію спецзвязку було для нього гріхом. Він кілька секунд дивився на Коляна, оцінюючи серйозність його намірів, а потім важко зітхнув і дістав з-під прилавка товстий зошит у коленкоровій палітурці.
— Гаразд, гаразд... Гарячі ви якісь сьогодні. Давайте перерахуємо по-людськи. Групу «H90» по повній ставці, транзистори — як за спец. прийомку...
За десять хвилин на прилавок лягла пачка купюр. Вона була тоншою, ніж я мріяв, але набагато товстішою, ніж ті двісті гривень, що пропонував Боря спочатку.
— Тримай, — Колян відрахував мою частку прямо біля контейнера. — Тут вистачить, щоб ти місяць вдома не зявлявся, якщо захочеш. Тільки гроші сховай так, щоб навіть уві сні не памятав, де вони.
Ми вийшли з ринку. Сонце вже припікало. У кишені моїх брудних джинсів лежала сума, яка здавалася мені цілим статком.
— Ну що, малий? — Колян закурив, мружачись від світла. — Життя налагоджується? Підеш тепер у школу, як «правильний»?
—З початку приведу себе до ладу. Сказав я поморщившись.