«Царський» обід

Стара котельня на околиці депо була моїм рятівником. Там завжди було тепло, а головне — там була вода і старе дзеркало в зачуханій рамі, яке бачило забагато розбитих облич.
Я штовхнув важкі залізні двері. Всередині гули котли, а повітря було вологим і густим. Дядько Микола, нічний оператор, мабуть, спав у своїй каптьорці, тож я пройшов до вмивальника непоміченим.
Зняв куртку. Вона була в жахливому стані — руді плями іржі з підвалу, мазутні розводи та подряпини від акації. Я змочив ганчірку в технічній воді й почав несамовито терти шкіру. Кожен порух віддавався болем у збитих кулаках.
 У розбитому дзеркалі на мене дивився не восьмикласник. Очі були дорослими, обведеними темними колами втоми. Я змив чорну пилюку з обличчя, але подряпини від кущів на щоках приховати було неможливо.
Я вийшов з котельні, місто жило своїм життям . Люди кудись поспішали школярі з яскравими ранцями перебігали дорогу, а я відчував себе тінню, що випадково потрапила в цей сонячний світ. У рюкзаку лежав скарб, який міг змінити все. Або принаймні дати мені шанс вирватися з квартири, де повітря отруєне перегаром.
Жовтневе сонце стояло в зеніті, але не гріло — воно лише висвітлювало кожну пляму мазуту на моїх джинсах і кожну подряпину на руках. Я йшов розбитими тротуарами, тримаючи куртку перекинуту через плече, щоб хоч трохи прикрити брудний рюкзак, який відтягував спину.
З гастрономів виходили люди з батонами, десь сигналили старі «Жигулі», а я почувався так, ніби повернувся з іншої планети. З того боку вокзалу, де лишився завод, все ще тягнувся тонкий шлейф чорного диму.
Живіт гуркотів від голоду так, що аж під ложечкою смоктало. Намацавши в кишені останні кілька гривень, я зайшов до магазину. Свіжий батон і пляшка кефіру — мій «царський» обід. Я жадібно відламував шматки мякуша, запиваючи їх густим кефіром прямо на ходу, відчуваючи, як приємна важкість нарешті заспокоює шлунок.
Ноги самі привели мене до компютерного клубу «Матриця». Це був напівпідвал з обшарпаними стінами, звідки цілодобово несло сигаретним димом і чулися крики гравців у Counter-Strike. Я сів на лавку неподалік, прикриваючи курткою свій рюкзак із коштовним мішком .
Додому йти не було жодного бажання. Я уявляв ті запітнілі вікна, порожні пляшки й важкий погляд батька та скандали мами. Ні, краще тут.
Коли почало сутеніти, дочекався перезмінки адміністраторів.
— Опа ! Ти що, знову тут? — кинув мені Макс, адмін із сальними патлами.
— Та я на ніч, Макс. Є вільне місце в кутку, щоб без зайвих очей?
Заплатив за «нічний пакет». Це було ідеальне маскування: серед десятків підлітків у навушниках, які витріщалися в монітори, ніхто не зверне уваги на пацана з брудним рюкзаком. Я забився у найтемніший куток залу, поставив сумку між ніг і накинув на плечі шкіряну куртку.
Мигтіння екранів та крики «Раш бі!» стали моєю колисковою. Я заплющив очі, відчуваючи, як втома  мене накриває. Головне — дотягнути до ранку і не заснути надто міцно, щоб ніхто не витягнув мій рюкзак.