Несподіваний напарник

Ми вивалилися з підвалу, важко хапаючи ротом тепле обіднє повітря, яке після смороду підземелля здавалося солодким. Колян підсадив мене, і я, обдираючи долоні об крихку бетонну кромку, перемахнув через огорожу. Секунда — і ми обоє скотилися по насипу прямо на залізничну колію, задихані та заляпані іржавою грязюкою.
Залізо колії гуло — десь далеко йшов товарняк, але тут, у затишку високого насипу, ми були тимчасово невидимі для охорони заводу.
Я відчував, як важкий мішечок у рюкзаку тисне мені в спину. Це була не просто мідь, яку треба було здавати кілограмами за копійки. Там, серед німецьких полотен, лежав справжній квиток у інше життя.
— Тихо, малий, не світися, — прошепотів Колян, витираючи обличчя брудним рукавом. — Зараз по колії дотягнемо до переїзду, а там розійдемося. На завод сьогодні ні ногою. Вони скоро виявлять, що підвал «розділи», і почнеться шмон по всьому району.
Зупинившись біля старої верби, що розрослася біля насипу. Колян розвязав мішок. В променях сонця, що нарешті пробилося крізь дим, деталі засяяли: зелені квадратики КМ-ок, руді «прапорці», золотисті ніжки транзисторів.
— Слухай сюди, — Колян серйозно подивився мені в очі. — Половина — твоя сховай у надійному місці. Завтра поїдемо на радіо ринок до дяді Борі , він не здасть ментам і дасть реальну ціну.
Я взяв свою частку. Пальці тремтіли. Вперше в житті я тримав у руках щось настільки мале і водночас настільки дороге.
— А ти куди тепер? — запитав я, дивлячись, як він ховає свою частину за пазуху.
— Я? — Колян гірко всміхнувся, дивлячись на труби заводу, що догоряв. — Я піду пересиджу в гаражах. Накинь куртку зверху, щоб рюкзак не випирав. Зроби вигляд, що ти звичайний пацан, а не «металіст», який щойно виніс пів кабінету спецзвязку.
Колія під кросівками відгукувалася монотонним гулом. Я йшов швидко, намагаючись не привертати уваги обхідників чи випадкових пасажирів на пероні вокзалу, який дихав запахом дешевої кави та мазуту. Рюкзак з КМ-ками здавався гарячим — він ніби пропалював мені спину.