Скарби з підземелля

— Куди ми? — запитав я, витираючи піт з лоба.
— В обхід, — коротко кинув Колян, відсуваючи прихований лист шиферу, що закривав пролом у фундаменті будки. — Всі зараз дивляться на 13-й цех. Вся охорона, всі джипи — там. А в підвалах під «адміністративкою» лишився спецзвязок. Про нього забули, бо в планах на демонтаж його немає. Там срібла більше, ніж ти міді в житті бачив.
Я завмер. Підвали під адміністративним корпусом вважалися «мертвою зоною» — там було темно, сиро і, за чутками, все давно затоплено. Але Колян дістав із кишені старий ліхтарик, перемотаний синьою ізоляційною стрічкою.
— Ну що, малий? — він хитро мружився. — Будеш далі збирати сміття під ногами в смітті, чи спустишся зі мною в справжню шахту?
Повітря в підвалі було густим, як кисіль: суміш плісняви, старої гуми та іржі. Кожен мій крок відгукувався глухим відлунням у порожніх бетонних коридорах. Ліхтарик у моїх руках жив своїм життям — він то спалахував яскравим жовтим оком, то раптово згасав, залишаючи нас у абсолютній, тягучій темряві.
— Світи рівніше, малий, не махай ним, як кадилом, — процідив Колян, не обертаючись.
Він підійшов до першої шафи. Це був величезний блок релейного звязку. Колян діяв професійно: одним точним рухом він підчепив викруткою дверцята, і вони зі стогоном піддалися.
У мерехтливому промені ліхтарика я побачив справжнє диво. Це не були грубі мідні кабелі, які ми звикли рубати сокирами. Це були сотні тонких пластин, контактів та розємів. Деякі з них виблискували чистим срібним сяйвом, інші мали характерний тьмяно-жовтий відблиск.
— Бачиш? — Колян кивнув на жовті контакти. — Це «рижжя». Позолота. За один такий блок на ринку дадуть стільки, скільки твій батя пропиває за місяць. А тут таких шаф — десяток.
Колян заліз руками всередину, і я почув сухий тріск пластику. Його пальці, грубі та чорні від мазуту, зараз працювали дивно спритно.
— Світи правіше, на шину... — наказав він.
Колян працював як одержимий. Його пальці, здавалося, мали власну память: він миттєво відрізняв потрібні деталі від непотребу. Тихий брязкіт металу об пластик наповнював кімнату, а його шепіт звучав як якесь магічне заклинання.
— Дивись, малий, уважно дивись, — бурмотів він, підносячи до самого мого носа маленьку зелену деталь, схожу на керамічну подушечку. — Це КМ-ки. Конденсатори. В них паладій та платина. За жменю таких можна купити вживану «девятку» або жити пів року, не заглядаючи в порожній холодильник. А ось ці «транзюки» з жовтими пузами — це чиста позолота.
Він скидав здобич у полотняний мішечок, який ставав усе важчим. Я тримав ліхтарик, і від хвилювання промінь тремтів на залізних стінах шаф. Перед моїми очима пропливали статки, про які я навіть не мріяв, зрізаючи мідний дріт у цехах.