Хаос у середині 13-го цеху

Я затамував подих, притиснувшись до холодної цегли. Всередині все змінилося. Світло від різаків було таким яскравим, що різало очі після ранкових сутінків. Масло, що десятиліттями вбиралося в бетонну підлогу, тепер горіло під плазмовими струменями. По цеху повз важкий сизий туман, від якого першило в горлі.
 Біля самої естакади стояли троє чоловіків у шкірянках. Вони не працювали — вони спостерігали. Один із них тримав якісь папери і щось відмічав, поки інші сміялися, перекрикуючи шум техніки. Для них цей завод був просто цифрою в чеку.
Робітники: Вони працювали мовчки, злагоджено, як справжні стервятники. Кожен рух був націлений на те, щоб якомога швидше випотрошити цех.
Мій погляд метався по кутках. І раптом я побачив його.
Біля дальнього виходу, прямо під розбитим вікном, лежала куча — обрізані кінці товстелезного силового кабелю. Ті самі, за якими я полював учора. Мабуть, вони заважали вантажівці проїхати, і їх просто відкинули вбік, до сміттєвих баків. Там було кілограмів десять міді в чистій гумі. Це був капітал. Це була моя квитанція на виживання.
Я вже висунувся з кущів, напруживши мязи для ривка до тих омріяних обрізків, як раптом чиясь важка, замазучена долоня мертвою хваткою вчепилася мені в плече. Я ледь не скрикнув від несподіванки, але інша рука миттєво затулила мені рота.
— Навіть не думай, малий, — прохрипів над самим вухом голос Коляна.
Я розвернувся, важко дихаючи. Колян не пішов геть, як я думав. Він сидів навпочіпки в тих самих густих кущах, з яких я щойно збирався вилізти. Його очі бігали, відстежуючи кожен рух охорони біля джипа.
— Там мідь, Коляне! — пошепки вигукнув я, намагаючись вирватися. — Її просто кинули під ноги. Вони її навіть не рахують!
— Ти дурний чи шо? — Колян сильніше стиснув моє плече, вдавлюючи мене в землю. — Подивись на на них . Це не просто металоломщики. Це «специ». Вони чекають, поки хтось із таких, як ти, виткнеться. Їм не шкода того кабелю, їм треба показати іншим, що буває за крадіжку на їхній території. Для них ти — не людина, ти — шкідник.
Він сплюнув крізь зуби й кивнув у бік залізничного насипу за парканом ,що йшов паралельно цеху.
— Пішли за мною. Швидко.
Я востаннє глянув на блискучі зрізи міді, що валялися в багнюці біля воріт. Вони були так близько, але погляд Коляна був таким серйозним, що я зрозумів: він не жартує. Ми почали відповзати назад, глибше в хащі, подалі від гуркоту різаків та світла прожекторів.
Та пройшли метрів двісті вздовж паркана, поки не вперлися в стару трансформаторну будку, яка давно заросла хмелем так, що її не було видно навіть з двох кроків.