Ризик. На межі.

Я стояв посеред розбитої дороги, дивлячись, як сонце підіймається над заводом.
Колян сплюнув під ноги й пішов геть, розчиняючись у сизому тумані. А я так і залишився стояти, стискаючи лямки рюкзака. Вага німецьких полотен тепер здавалася вагою всього мого нікчемного життя.
Повертатися додому не було сенсу. Там, у тісній квартирі, заставленій порожніми пляшками, повітря було ще важчим, ніж тут, біля пром. зони. Батьки, мабуть, уже прокинулися і зараз шукають по кутках бодай кілька гривень на «поправку здоровя».
Я глянув на заводську трубу. Чорний дим від різаків піднімався в небо, ніби душа заводу, яку нарешті випалювали живцем. Дорослі прийшли забрати все. Вони не крали кабель по метру, як ми з Деном. Вони заїхали вантажівками, з офіційними паперами та товстими гаманцями, і просто стерли мій світ з мапи.
— Ну і хрін з вами, — прохрипів я, відчуваючи, як до горла підступає клубок люті. Я залишився один. Останній «партизан» розбитого цеху.
Раптом з боку головних воріт почувся рев мотора. Чорний джип, про який казав Колян, повільно виповзав із розбитого проїзду. Я миттєво пригнувся, ховаючись за купою битої цегли. Серце калатало десь у вухах. В голові промайнула божевільна думка: якщо вони ріжуть станини, то дрібязок — мідні шини чи латунні втулки — вони можуть просто кидати в сміття або залишати без нагляду.
Обхопив рюкзак руками. Страх боровся з голодом і відчаєм. Школа була десь там, у паралельному всесвіті, де існують оцінки та підручники. Мій же університет був тут, серед іржі та бетону.
Я не піду з порожніми руками. Якщо завод помирає, я заберу свій останній шматок мяса з цього трупа, навіть якщо доведеться лізти в саму пащу до «господарів».
Я рухався вздовж бетонного паркана, майже втискаючись у сухий хрипкий чагарник. Колючі гілки акації дряпали обличчя, але я не зважав — страх бути поміченим діяв краще за будь-яке знеболювальне.
Чим ближче я підходив до 13-го цеху, тим виразнішим ставав запах: суміш горілої фарби, розпеченого металу та солярки. Це був запах смерті заводу. Через дірку в кладці я нарешті побачив те, що відбувалося в середині.
Це виглядало як мурашник, у який встромили розпечений прут. Крани, які роками стояли нерухомо, вкриті шаром багатовікового пилу, тепер зі скреготом тягали величезні станини верстатів. Колись ці машини виточували деталі, а тепер вони самі стали просто безформною масою чермету.